Сергій Миколайович Поганий - Ялта. Ціна миру

створити національний дім для євреїв у Біробіджані, але... вони пробули там лише два-три роки, а потім пороз’їжджалися містами». Сталін винив за це соціальну структуру єврейської громади... «Євреї були природними торговцями… але багато чого було досягнуто шляхом розміщення невеликих груп у деяких сільськогосподарських районах». Коли Рузвельт повідомив, що він сіоніст, і запитав, чи Сталін теж сіоніст, лідер комуністів відповів, що «в принципі так, але він усвідомлює труднощі»[473].

Вечір став прикладом того, що згодом стало відоме як «дух Ялти», — відчуття, яке охопило учасників конференції, начебто не існувало проблем, які вони не могли б подолати в майбутньому. «Я вважаю, що вся ця дискусія ввечері, — писав Едвард Стеттініус, — і дух переважної частини конференції, дає світові справжній приклад того, що за наявності об’єктивних умов люди різного походження та досвіду можуть знайти основу для порозуміння». У будь-якому разі готовність нехтувати глибокими культурними відмінностями підживлювала їхні сподівання. «Велика трійка» спромоглася досягти тактичних угод, оминаючи проблеми, які їх розділяли, але це аж ніяк не означало, що вони їх вирішили. Рузвельт не відмовився від своїх підозр щодо британського імперіалізму, Черчилль ніколи не припиняв бути антикомуністом, а Сталін не міг зрозуміти логіку його капіталістичних колег або характер їхньої демократії, яка могла відкинути переможців на виборах, або робила політиків кориснішими для країни, коли вони перебували не при владі, а в опозиції[474].

Коли вечір наближався до завершення, Черчилль зробив останню спробу вмовити Рузвельта не від’їздити з конференції наступного дня. «Франкліне, — сказав він, — ти не можеш поїхати. Величезний здобуток лежить у нас перед носом». «Вінстоне, — була відповідь. — Я взяв на себе зобов’язання і повинен виїхати завтра, як і планувалося». Зрештою, Рузвельт погодився відкласти від’їзд у разі необхідності, але зробив це на запит Сталіна, а не через прохання Черчилля. Прем’єр-міністр мав усі підстави почуватися виключеним із тісних відносин, які виникли під час конференції між Рузвельтом і Сталіним.

Навіть під час вечері Черчилль став мішенню риторичних випадів своїх гостей. Президент зауважив, що Черчилль «постійно говорив про те, що дозволяла конституція і чого не дозволяла, але насправді конституції не існувало». Потім він порівняв британську конституцію з Атлантичною хартією, нагадавши Черчиллю, що він так її і не підписав. Черчилль парирував як міг. Він сказав президентові, що Атлантична хартія є не законом, а зорею[475].

Після вечері Черчилль провів Сталіна та Рузвельта до кімнати карт, яку він облаштував, і розповів їм про успіх британського наступу на Західному фронті. Канадські війська досягли Рейну в Клеве. Він переказав Рузвельту і Сталіну історію Анни Клевської, четвертої дружини короля Генріха VIII, і заспівав кілька тактів пісні часів Першої світової війни «Коли ми здолали сторожу на Рейні». Це не єдина пісня, яку Черчилль виконав того вечора. Коли Сталін, висловивши свій головний тодішній клопіт, припустив, що британці бажали сепаратного перемир’я з німцями, Черчилль вирішив відреагувати на закид піснею. За словами британського капітана Річарда Піма, присутнього під час розмови в кімнаті карт, «прем’єр-міністр здавався ображеним і в кутку кімнати карт, тримаючи руки в кишенях, наспівав нам кілька рядків своєї улюбленої пісні “Тримайся прямо до кінця дороги”. Сталін мав здивований вигляд. Рузвельт урятував ситуацію жартом. “Скажіть своєму начальству, — мовив він Володимиру Павлову, який, як завжди, перекладав для Сталіна, — що ці співи прем’єр-міністра є секретною зброєю Великої Британії”»[476].

Черчилль не дозволив собі втягнутися у велику сварку зі Сталіним, на відміну від вечора відкриття конференції. Цього разу атмосфера була значно менш напруженою, інколи навіть дружньою. Коментуючи бесіду, яку він мав із Рузвельтом і Сталіним після вечері, Черчилль писав: «Отож вечір минув приємно»[477].

Розділ 26

На фініші

Уранці 11 лютого лорд Моран знайшов прем’єр-міністра не в найкращому настрої. Черчилль, як він згадував пізніше, «був похмурий» і «косо на мене зиркнув». Його здолало емоційне похмілля: придушувані попереднього вечора думки повернулись і переслідували. «Президент препогано поводиться, — сказав Черчилль своєму лікареві. — Його абсолютно не цікавить те, чого ми намагаємося досягти». Лорд Моран вважав, що президент випустив кермо і перетворився на пасивного учасника конференції. Прем’єр-міністр погодився з першим спостереженням, але не міг визнати друге. Він змінив тему на власну заклопотаність питанням репарацій. Його також непокоїла ситуація в Польщі. Лорд Моран спробував його заспокоїти: «Чи не надто пізно для намагань щось виторгувати зараз, коли Червона армія перебуває там, де вона є? Хіба шкоди не було завдано ще в Тегерані?» Черчилль проігнорував його коментарі. Результати Тегеранської конференції тішили його значно більше, ніж те, як справи повернулися в Ялті[478].

Приблизно опівдні, коли Черчилль прибув до Лівадії, Рузвельт якраз завершував автомобільну подорож територією палацу в супроводі доньки. Поруч саме був американський військовий оператор, який зафільмував їхнє повернення. Обидва здавалися розслабленими та щасливими, оглядаючи варту флоту США, яка вишикувалася навколо палацу. Члени трьох делегацій до пізньої ночі працювали над документами, які мала переглянути й підписати «Велика трійка» цього дня. Після сніданку документи обговорили три міністри закордонних справ, тепер же настала черга самих лідерів переглянути їх.

Зустріч розпочалася о чверть на першу в колишньому царському більярдному залі, який зараз слугував вітальнею Рузвельта. Офіційне засідання тривало всього сорок п’ять хвилин. Рузвельт поділився враженнями від екскурсії Лівадією, а Сталін розповів, що збирається зробити з усіх трьох палаців санаторії. Він дійсно дотримав свого слова: після конференції він передав палаци НКВС, який перетворив їх на санаторії для радянської еліти. Потім Сталін запропонував використати підготовлений американською та британською делегаціями проект комюніке як основу для обговорення. Вони проглядали його абзац за абзацом. Сталін казав «окей», а Рузвельт і Черчилль висловлювали своє схвалення російським словом «хорошо».

Більшість виправлень мала стилістичний характер. Черчилль був особливо люб’язним. Він попросив вилучити звідусіль слово «спільне» (joint), яке викликало в нього асоціації з «сімейним смаженням баранини в неділю». Адмірал Легі не оцінив гумору. Як він згодом писав: «Більшість змін мала за мету задовольнити його уявлення про правильну англійську мову. Черчилль, звичайно, надавав перевагу британській англійській!» Стеттініус, у захваті від того, що Черчилль вносив лише незначні редакційні зміни в текст, до написання якого він долучився, охоче на все погоджувався, як і Рузвельт. Сталін, чия англійська обмежувалася кількома фразами на кшталт You said it («Ви це сказали») та The toilet is around the corner («Туалет розташований за рогом»), теж не заперечував. Друга редакційна правка Черчилля замінила множину «репарації» на однину «репарація» — утім, ця зміна не вплинула на суму 20 мільярдів доларів, тож була прийнятною для Сталіна.

Першу незгоду викликало питання Організації Об’єднаних Націй. Сталін намагався втиснути в заяву запрошення України та Білорусі до Сан-Франциско як членів-засновників. Рузвельт заперечив — вони запрошувалися наразі як гості, і цього разу Черчилль повністю підтримав президента. «Якщо це питання публічно подати цілому світу, воно надовго стане предметом суперечок», — заявив Черчилль. Сталін відкликав свою поправку, але Молотов запропонував іншу, можливо, як відплату. Він хотів вилучити з комюніке згадку про Рузвельта як автора