Сергій Миколайович Поганий - Ялта. Ціна миру

через які ми пройшли. Я відчуваю, що, попри будь-які розбіжності з певних питань, у нього є хороший друг у Великій Британії. Я сподіваюсь побачити майбутнє Росії яскравим, процвітаючим і щасливим. Я зроблю все для того, щоб допомогти, і впевнений, що так само зробить і Президент. Був момент, коли маршал не був настільки прихильним до нас, і я пам’ятаю, як сказав про нього кілька грубих речей, але наші спільні загрози і взаємна відданість усе це стерли. Вогонь війни спопелив непорозуміння минулого. Ми відчуваємо, що в нас є друг, якому ми можемо довіряти, і я сподіваюсь, що він і надалі те саме відчуватиме і стосовно нас. Я молюся, щоб він дожив, щоб побачити свою улюблену Росію не тільки славною у війні, а й щасливою у спокої»[470].

Рузвельт був радий розвинути лінію Черчилля про подолання взаємних непорозумінь. Він згадав про свою розмову з головою торгової палати на прийомі в маленькому містечку на американському півдні. Біля його співрозмовника, члена Ку-Клукс-Клану, з одного боку стояв італієць, а з іншого — єврей. Рузвельт запитав, чи вони також належали до Ку-Клукс-Клану, натякаючи на антиєврейські та антикатолицькі настрої в організації. Відповідь була ствердною. «Це вважалося прийнятним, оскільки всі у громаді їх знали. Це було гарною ілюстрацією того, наскільки важко мати будь-які забобони — расові, релігійні чи інші — якщо ви справді знали людей», — підсумував Рузвельт, виводячи несподівану мораль зі своєї цікавої історії. Сталін погодився[471].

Стеттініус, який вважав, що Молотов і Майський натиснули на Сталіна, щоб знову обговорити репарації, тепер прагнув переконати радянського лідера в добрій волі американців. Він сказав Сталіну, що якщо їхні дві країни працюватимуть разом після війни, то всі будинки Радянського Союзу матимуть електрику й сантехніку, несвідомо повторюючи знамениту фразу Леніна про те, що комунізм означає радянську владу й електрифікацію всієї країни. Хоч сантехніка не входила до пакету Леніна, Сталін, мабуть, не заперечував би, щоб її додати. Він кивнув і сказав: «Ми вже багато чого навчилися від Сполучених Штатів»[472].

Тон вечері поступово змінився і став більш товариський. Розмова зосередилася на майбутніх виборах у Британії, які Черчилль був зобов’язаний організувати негайно після закінчення бойових дій, а Сталін і Рузвельт щосили намагалися його підбадьорити. Диктатор-комуніст та президент-демократ подолали ідеологічні розбіжності, даючи політичні поради прем’єру-консерватору. На мить три державних діячі знайшли спільне у своєму життєвому та політичному досвіді. Сталін відмовився серйозно сприймати побоювання Черчилля. «Народ зрозуміє, що йому потрібен лідер, а чи може бути кращий лідер, ніж той, хто здобув перемогу?» — риторично запитував він. Вождь робітничо-селянської держави щосили намагався переконати Черчилля, що Лейбористська партія ніколи не зможе сформувати уряд у Британії. Переконання Сталіна ґрунтувалося на його глибокій антипатії до некомуністичної лівиці, це ставлення він успадкував від Леніна. Рузвельт дав власну пораду, як діяти щодо лівиці. Пригадуючи свої перші президентські вибори в розпал Великої депресії, Рузвельт зазначив, що «будь-який лідер народу повинен піклуватися про його основні потреби». «Саме тоді, — сказав він, — Сполучені Штати були за крок від революції, оскільки люди не мали їжі, одягу та житла». Він пообіцяв це все і був обраний президентом. «Відтоді у Сполучених Штатах не було проблем із суспільним неспокоєм».

Сталін наразі вирішив промовчати. Так само він не виказав видимої реакції на похвалу Рузвельта щодо служби Черчилля своїй країні як члена опозиції. Прем’єр-міністр «перебував в уряді й поза урядом, — сказав Рузвельт, — протягом багатьох, багатьох років, і важко сказати, чи він краще служив своїй країні в уряді, чи поза ним». Він, «мабуть, давав навіть більшу користь, коли перебував поза урядом, оскільки змушував людей думати». Який із цього висновок зробив Сталін, чия політика стосовно опозиції полягала в полюванні на опонентів на кшталт Льва Троцького та їх подальшому знищенні, можна лише здогадуватися.

Черчилль таки не облишив своїх побоювань. Він зазначив, що вибори будуть складними. Він не знав стратегії лівиці й почувався вразливим. Сталін зазначив, що «лівиця» та «правиця» — парламентські поняття: у Франції довоєнний прем’єр-міністр соціаліст Едуард Даладьє розпустив профспілки, а Черчилль не став їх чіпати. «Кого в такому разі можна вважати більш лівим?»

Прем’єр-міністр висловив спостереження, що у Сталіна «було набагато простіше політичне завдання, оскільки він мав справу лише з однією партією». Сталін сприйняв це як вираз схвалення. «Досвід показує, що єдина партія є надзвичайно зручною для лідера держави», — заявив він, згідно з американським записом розмови. Черчилль пригадував пізніше, як Сталін сказав із глибоким переконанням, що «одна партія — це набагато краще». Яким би не було точне формулювання, прем’єр-міністр відповів, що, «якби він міг отримати повну згоду всього британського народу, це значно спростило б завдання».

Вдячний за поради Сталіна, Черчилль, однак, застеріг його, що не матиме іншого вибору, ніж «дуже жорстко говорити про [британських] комуністів», інакше він може програти вибори. Сталін м’яко відповів, що «комуністи хороші хлопці». «Ми проти них, і нам доведеться захищати свої переконання», — продовжував Черчилль. Він окремо зазначив, що нічого не має проти комуністів особисто. Попри розбіжності з Вільямом Ґаллахером, лідером британських комуністів і членом парламенту, Черчилль написав йому лист-співчуття з приводу загибелі двох його прийомних дітей на війні.

Прем’єр-міністр навіть припустив, що прірва, яка відокремлює традиційні партії від комуністів, не була такою нездоланною, як може здаватися. На його думку, «британська опозиція до комунізму ґрунтується не на прихильності до приватної власності, а на старому питанні індивіда проти держави». Він був готовий визнати, що війна навернула британців ближче до комунізму. «На війні індивід із необхідності підпорядкований державі і... в Англії будь-який чоловік або жінка віком від вісімнадцяти до шістдесяти років підпорядковувалися уряду». Сталін не відповів, але він прекрасно знав, до чого вів Черчилль. Найближче радянці підійшли до свого комуністичного ідеалу під час громадянської війни в Росії, коли оголосили політику «воєнного комунізму». Після цього їм довелося відступити й дозволити приватну ініціативу, щоб відбудувати зморену голодом країну.

Сталін почувався досить комфортно, щоб згадати про свою комуністичну молодість і навіть покритикувати німецьких товаришів-комуністів, хоч, як пізніше згадував Черчилль, його головною мішенню було «нерозумне почуття дисципліни в кайзерській Німеччині». Відвідуючи Лейпциґ до російської революції, Сталін подорожував із двомастами німецькими комуністами, щоб узяти участь у конференції. Як згадував цю розповідь Черчилль, «їхній поїзд прибув на вокзал точно за розкладом, але не було жодного кондуктора, щоб зібрати їхні квитки. Таким чином усі німецькі комуністи терпляче чекали дві години, щоб вийти з платформи. Тому ніхто з них не зміг узяти участь у зустрічі, для якої вони приїхали здалеку».

На цей час у кімнаті запанувала атмосфера близькості. Черчилль подякував Сталіну за гостинність до британської парламентської делегації, яка відвідала Москву напередодні конференції, а Сталін відповів, що йому сподобались молоді вояки, такі як британський командо Саймон Фрезер (лорд Ловат), один із членів делегації. Він сказав, що останнім часом «знайшов новий інтерес у житті, цікавість до військової справи; по суті, вона стала майже єдиним його інтересом».

Дискусія змістилася на майбутні зустрічі Рузвельта на Близькому Сході, де він мав обговорювати створення єврейської держави в Палестині. «Єврейська проблема дуже складна», — зауважив Сталін. Радянці «намагалися