Наталка Шевцова - Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова

Глава 48

Глава 48

Нахилившись над двома хлопчиками, які мірно посапували, Вівіан спочатку прошепотіла кожному з них на вушко намовляння на повне сміху, світла та яскравих фарб щасливе сновидіння, потім поцілувала у лоб й почала поправляти їхні ковдри, що оголили їхні плечики та руки майже до ліктів.

Поправила перше. Потім почала поправляти й друге і раптом відчула на собі чийсь пильний погляд. Підняла очі й полегшено видихнула з нервовим смішком:

– Брі, ти налякала мене!

– Даруй, – усміхнулася малеча й водночас резонно та буркотливо додала: – Але стукати у двері я як не вміла, так і не вмію! – Услід за чим, вже зовсім іншим тоном, мрійливим й трохи сумним, помітила: – Ти схожа на справжню маму.

 – Дякую, – задоволено посміхнулася Вівіан й, подивившись на хлопчиків, ніжно додала: – Вони такі славні і такі милі!

– Ага, коли сплять! Повір мені! – авторитетно заявила дівчинка.

– Вірю, – засміялася Вівіан, але відразу ж прикрила рота долонею. Слідом за чим, накинула на хлопців полог тиші. – І навіть більше – знаю. Бачила б ти їх сьогодні! На льоду вони справжні демонята! Ні, навіть не демонята, а справжні демони! Мені пощастило, що я була в їхній команді, а не в команді Жордана, Квентіна та Домініка, тому що ми обіграли їх всуху п’ять разів поспіль! Обіграли б і більше разів, але вони заскиглили, благаючи про помилування! Уявляєш?!

– Круто! – захоплено видихнула малючка й понурилася. – Шкода, що я цього не бачила. Але, може, ще побачу. Жрець Фарлак сказав, що завдяки тому, що я повністю усвідомила себе, ну і, звичайно ж, завдяки близькості джерела сили нашого роду, я стаю усе стабільнішою із кожним днем.

У цей момент розчинилися двері потайного входу і в кімнату ураганним вітром влетіла Ельжбета.

– Ти мала рацію! – заявила вона з порогу. – Це була вона!

– О-о-ох! – підстрибнула на місці примарна малючка. – А вона тебе не лякає?! – кивнула вона на Ельжбету. – Мене, наприклад, лякає!

– Хто «вона», Бета? І в чому я мала рацію? – зі сміхом уточнила Вівіан. Після чого відповіла своїй маленькій подружці. – Більше ні. Я вже звикла до неї! А раніше так, лякала!

– Корнелія! Ітану вбила Корнелія! Вона тільки-но що зізналася у цьому! А от із причиною ти не вгадала! Точніше, вгадала! От тільки ти не на того брата думала! – впавши у крісло, що стояло поруч із нею, продовжувала сповіщати сповнена бажання скоріше поділитися свіжими новинами Ельжбета. Проте її думки обганяли одна одну, а слова наскакували одне на інше, через що віщання виходило плутаним і не зовсім зрозумілим. – Вона приревнувала її не до твого коханого Ніколаса, а до свого коханого Квентіна!

– Вона приревнувала Ітану до Квентіна?! – округлила очі Брітані. – З чого це раптом?

– Й справді, – часто закивала головою Вівіан. – Мені теж цікаво: з чого це раптом?

Услід за чим, наслідуючи прикладу подруги, теж сіла. Тільки не в крісло, а на краєчок постелі, накинувши при цьому, про всяк випадок, додатковий полог тиші на хлопчаків.

– А з того, що він збирався її кинути й одружитися з Ітаною! – задоволена собою проголосила Ельжбета. – А-а-а! Ну й як вам поворот?!

– Поки що – ніяк, – опустила вісницю з небес, на які та себе піднесла, на землю, Британі. – Бо нам нічого не зрозуміло!

– Угум, – підтакнула Вівіан. – Нічого не зрозуміло.

– Добре, – кивнула Ельжбета. – Для особливо обдарованих розповідаю усе з самого початку!

– Та будь вже така ласкава! – уїдливо шпигнула примарна малючка.

– Угу, будь така ласкава, – знову підтакнула Вівіан, насилу утримуючи сміх, що рвався назовні, бачучи войовничо-насуплене обличчя подруги.

– Квентін, як виявилося, вже давно був закоханий в Ітану. Принаймні Корнелія так думала, тому що, за її словами, він не тільки постійно про неї говорив, а й часто уві сні називав її Ітаною. Перші десять років шлюбу, знову ж таки, за її словами, називав Маріцею, а потім – Ітаною! Уявляєте!? – пирснувши зі сміху, поцікавилася Ельжбета. – Я – ні! Тому що я не витримала б, убила б мерзотника! А вона терпіла й терпіла, та ще й так терпіла, що він навіть ні про що не здогадувався! І у всьому їй довіряв! Уявляєш, до чого самовпевнений виродок!

– Я б теж убила, – погодилася з нею Вівіан.

– А я б не убила, я б просто розлучилася, – лукаво блиснувши очима, висловила свою думку Британі, присоромивши цим зауваженням дорослих подруг.

– Ну, ми теж звісно не вбили б, це так, до слова, – відразу ж почали виправдовуватися вони.

– Та я зрозуміла! – засміялася малючка. – Продовжуй вже, Бето! Цікаво ж! – попросила вона.

– Та вже майже нічого не залишилося розповідати, – з навмисною скромністю, зауважила Ельжбета, щоб змусити подруг просити себе.

– Розповідай вже! Жорстока ти жінка! – жартівливо прикрикнула на неї Вівіан.

– Або ми тебе змусимо! – пригрозила Британі. – От візьмемо й залоскочимо до смерті!

– Добре-добре! – виставила Ельжбета в захисному жесті руки й заголосила тоненьким голоском: – Я усе розповім! Усе, як є, розповім! Тільки не губіть!

– Говори вже, нещасна! – «закликала» до неї, регочучи, Британі.

– Коротше, Корнелія дотерпіла до того, що кілька тижнів тому Квентін у своєму черговому сні запропонував Ітані стати його дружиною! Що при цьому він збирався зробити з нею, Корнелія так і не довідалася, бо Квентіну снилася виключно Ітана. Однак, ясна річ, почекати й дізнатися шляхом досвіду, що за долю їй призначив «коханий» чоловік, їй зовсім не хотілося! Ой, я ж вам нічого не розповіла! – сполохалася вона. Вівіан та Британі при цих її словах закотили очі. – Це він, Квентін, тобто, вбив дружин, ту жінку, яка тільки-но що народила дитину. І перших двох наречених, яких дід Ніколаса запрошував до Білого замку, щоб познайомити з онуком, теж він вбив.

– Дякую за новину, але про це ми й самі здогадалися, – процідила крізь зуби Вівіан. – Тому повернися, будь ласка, до вбивства Ітани.

– А я, якщо чесно, ні про що таке не здогадувалася, – зізналася Британі. – Але, Ві має рацію, про інші вбивства потім, що з убивством Ітани? Як Корнелія її вбила?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍