Наталка Шевцова - Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова

Про що його й повідомив кулак, що прилетів йому у ніс. Цього разу, не магічний, а фізичний. Що, втім, жодним чином не вплинуло на результат: і тепер у ногах Олдена Рагнвальдського валялося вже два тіла.

– Вони обидва мертві? – з надією у голосі поцікавилася Маріца.

– Ні. Поки що ні, – спочатку розбив її надії невідомий рятівник, потім знову їх подарував, а потім переполовинив: – Принаймні цьому точно не жити, – штовхнув він носком чобота під ребра чорну маску. – Він, в принципі, усе ще живий лише тільки тому, що мені потрібні відповіді!

– Тебе ввели в оману Олдене, – зішкрібаючи себе однією рукою з земляної підлоги, а іншою заколисуючи розбитий у кров ніс, прохрипів Квентін. – Не розумію, як ти, з твоїм розумом й досвідом, міг потрапити на хитрощі тайної канцелярії! Ти ж мене знаєш, Оллі! Скільки років ми знайомі? І хіба, хоча б колись, хоча б у чомусь я тебе підвів?

– Думав, що знаю, – похмуро відповів Олден Рагнвальдський. У його голосі при цьому пролунала загроза. – Я бачив її труп. І її спогади, хворий ти на голову виродку! – прошипів він, ударивши при цьому в живіт Квентіна, який вже встиг стати навкарачки.

– Що-о?! – щиро здивувався Квентін. – Ти певен?

– Ясна ж річ, я певен, мерзото! – вкотре, врізавши носком чобота по тілу, що скарлючилося на підлозі, прошипів невтішний батько. – Вона моя донька! Кров та плоть від крові та плоті моєї!

– Олден, це не я! – істерично вигукнув Квентін, нарешті зумівши оточити себе захисним пологом. – Але я знаю, хто це! Щойно дізнався! Точніше, зрозумів!

– Засунь свою брехню у свою ж погану дупу, тварюко! Я впізнав тебе! Я бачив, як ти дивишся на неї! – ні на секунду не повірив невтішний батько й спробував знову штовхнути вбивцю своєї дочки, але не зміг. Носок його чобіт, мов у мокрій глині, зав’яз у в’язкому шару захисного поля.

– Олден, клянусь тобі, це не я! Я б ніколи! – запевнив Квентін. – Ти ж знаєш, що я кохав Ітану! Я мріяв зробити її своєю дружиною!

– А вона тебе ні! І тому ти її вбив! – пораненим ведмедем проревів нещасний батько. – Повторюю ще раз: я впізнав тебе!

– А я ще раз повторюю, що це був не я! А вона! – вказавши на дружину, що лежала непритомна, роздратовано гаркнув Квентін. Тепер, коли він був надійно захищений від чобіт й кулаків подільника захисним полем, до нього повернулася колишня впевненість. – За допомогою… Зараз покажу і ти сам усе зрозумієш… – він підвівся з підлоги, розвернувся і попрямував до полонянки, яка при його наближенні забилась, немов птах у сильцях, у марній спробі не дозволити йому до себе доторкнутися.

– Будь-ласка, не треба! – благально схлипнула Маріца.

І боги знову почули її молитву.

Чорна маска не вбив її й навіть нічого не вколов, він лише щось зірвав із її грудей та пред’явив це щось величезному розпатланому мугиряці з шаленими очима.

– Впізнаєш?

Олден Рагнвальдський впізнав. Саме на його замовлення «незабудку» викрали зі сховища таємної канцелярії. І саме за допомогою «незабудки» його дочка мала стати Високою леді Предвічного королівства.

– Я не знаю, як це вийшло... Я визнаю, що це була моя помилка, – тим часом почав плутано пояснювати Квентін. Точніше, намагатися пояснити, оскільки думки його кидалися із кута в кут й розбігалися в усі боки. – Я не мав довіряти Корнелії. Ревнива сука! Щоб тебе! Вона, напевно, підслухала мене! Тварюка! – вилаявся він. – Але я не хотів, щоб мене бачили поряд з Ітаною. Адже я планував на ній потім одружитися. А мої брати та їхні дружини, вони усі ті ще… Їм тільки дай привід. Загалом, я не хотів викликати підозри. Не хотів дати їм жодного шансу після смерті Ніколаса звинуватити мене у змові з Ітаною. Вона… Я маю на увазі Корнелія, сука! Вона мала просто забрати «незабудку» в Ітани. Я дав їй заговорені рукавички. І вона… Сука! У мене своя людина серед прислуги Ніколаса… Ну, ти знаєш. І з ним усе вже було домовлено. Він повинен був простежити за тим, щоб Ніколас хоча б тиждень походив із «незабудкою». Він повинен був прикріпити її до подолу верхнього одягу Ніка із зворотного боку. Але потім Іттана раптом захворіла. І я… Я був певен, що це підступи таємників. Ти ж не гірше за мене знаєш, що вони під тебе копають. Ось я й подумав, що вони намагаються підібратися до тебе через дочку. Ну сам поміркуй, щоб я виграв, вбивши Ітану? І, крім того, ми з тобою пов’язані!

Ти надто багато про мене знаєш, щоб я ризикнув хоча б трохи тебе засмутити, не кажучи вже про таке звірство, як вбити твою єдину доньку!

– Значить, кажеш, Ітану вбила твоя дружина? – задумливо промовив Олден Рагнвальдський. Він був схильний повірити Квентіну, оскільки знаходив його аргументи резонними. – Ти знаєш, що я вмію дуже добре розв’язувати язики. І їй я теж його розв’яжу, не сумнівайся! І, якщо раптом виявиться, що ти мені збрехав…

– Ти ж знаєш, що ні, – не давши домовити партнеру, відбив Квентін. – А тому, пропоную угоду. Зараз кожен займеться своєю справою. Я не заважаю тобі будь-яким зручним для тебе способом допитувати мою дружину. Ти не заважаєш мені закінчити ритуал. Домовились?

Олден на кілька секунд задумливо дивився на Маріцу.

– Врятуйте мене, прошу вас, – благально попросила та.

Не придумавши, чим може йому бути корисною жива дружина Домініка Лонгартського, арештованого таємною канцелярією, він кивнув.

– Домовилися.

Маріца видала несамовитий крик й від жаху та безвиході, що  переповнили всю її істоту, на мить зомліла…

І знову, це ж треба який збіг! Небеса її почули.

– Так і запишемо, – почула вона раптом чимось знайомий їй голос, який, однак, не належав ні Олдену, ні чорній масці, ні Ніколасу, – вони домовилися про те, що поки один свою жертву вбиватиме, другий свою жертву катуватиме!