Ю. Несбе - Макбет

І, застебнувши найнижчий гудзик на своєму піджаку, зайшов до кабінету.

Вона стояла перед його робочим столом, роздивляючись картину на стіні.

— Любий, тобі слід подумати про художнє оформлення свого робочого місця.

Макбет отетеріло витріщився на Леді. На ній була шуба, а під нею — проста й елегантна сукня. Вона явно щойно вийшла з перукарні і мала вигляд спокійної та енергійної людини. Він обережно наблизився до неї.

— Як ти почуваєшся, люба?

— Прекрасно, — відповіла Леді. — Наскільки я розумію, ота картина — це пропаганда, але що хотів сказати її автор насправді?

Макбет очей від неї не міг відвести. Куди поділася та божевільна жінка, яку він бачив іще вчора? Вона щезла.

— Що ти на це скажеш, милий?

Макбет уставився на картину. Придивився до грубих облич робітників.

— Її повісив туди попередник. Я накажу замінити її. Я такий радий, що тобі краще. Ти… ліки приймала?

Леді похитала головою.

— Більше ніяких ліків. Я припинила прийом. Повністю.

— Бо більше не лишилось?

Вона злегка усміхнулась.

— Я побачила, що шухляда порожня. Ти кинув також. — Леді сіла в його крісло.

— Якесь воно тіснувате, правда?

— Так, трохи. — Макбет сів на стілець для відвідувачів. Мабуть, її божевілля було лише лабіринтом, і вона спромоглася знайти з нього вихід.

— Рада, що ти зі мною погоджуєшся. Сьогодні вранці я поговорила з Джеком. Йшлося про ваш план стосовно виборів мера.

— Так, ми придумали план. І що ти скажеш стосовно нього?

Леді надула губи й похитала головою.

— План хороший, але ви забули про одне.

— І про що ж?

— План грунтується на тому, що інформація про стосунки Тортела з отим хлопцем має просочитися якраз напередодні виборів. А потім ти, як людина, що знищила банду Свено, швидко заповниш вакуум, перш ніж люди встигнуть кинути свої бюлетені.

— Так, — з ентузіазмом мовив Макбет. — Продовжуй.

— Проблема в тому, що вакуум вже заповнений. Старий Циммерман оголосив про висунення своєї кандидатури.

— Отой зануда? Та кому він потрібен!

— Може, Циммерману і бракує харизми, але люди добре його знають, а тому добре знають, чого від нього можна очікувати. Люди сподіваються на безпеку і стабільність. А в наші непрості часи безпека і стабільність мають для них першочергове значення. І саме тому мером переоберуть Тортела.

— Невже ти і справді гадаєш, що Циммерман зможе мене здолати?

— Так, — відповіла Леді. — Якщо Тортел не підтримає тебе офіційно як людина, незаплямована скандалом, і якщо ти не розберешся з Гекатою. Треба поєднати перше з другим — і ти станеш непереможним.

Макбет полегшено зітхнув. Вона дійсно вийшла з лабіринту. Вона знову тут, знову з ним.

— Дуже добре, але ж як це зробити?

— Треба висунути Тортелу ультиматум. Він може добровільно зняти свою кандидатуру, пославшись на вік та погане здоров’я, і надати тобі необмежену офіційну підтримку. Або ти сам змусиш його вийти з перегонів, демаскувавши як огидного кнура-збоченця, в результаті чого Тортела заарештують і кинуть за грати. А він добре знає, що стається в тюрмі з педерастами. Маєш вибрати між цими двома варіантами. Вибір, як на мене, неважкий.

— Г-м-м, — мугикнув Макбет, почухавши бороду. — Ми наживемо собі ворога.

— Кого — Тортела? Навпаки. Він добре знається на боротьбі за владу й буде лише вдячний, що ми поставили перед ним таку милосердну альтернативу.

— Дай подумати, люба.

— Тут нема над чим думати, милий. Окрім Тортела, є ще ляльковод Геката. Час його спекатись.

— Не думаю, що це мудре рішення, моя люба. Не забувай, що він — наш гарант і підтримає нас у боротьбі з опонентами.

— Геката ще не озвучив свою ціну за те, що зробив тебе старшим комісаром, — сказала Леді. — Але цей день невдовзі настане. І тоді ти зробиш оце. — Вона підняла лікоть так, наче він був на ниточці, як у ляльки. — А потім — оце, — Леді хвицнула ногою. — Ти ж не хочеш бути маріонеткою Гекати, мій любий? Припинення кампанії проти нього буде вже замало — він вимагатиме все більше й більше, а наприкінці зажадає всього, бо саме так поводяться подібні до нього люди. Тому питання стоїть таким чином: чи хочеш ти, щоб Геката керував містом через тебе? Чи ти, — з цими словами Леді обперлася ліктями об стіл, — волів би бути ляльководом сам? Бути героєм, який спіймав Гекату, і стати мером?

Макбет поглянув їй у вічі. І повільно кивнув.

— Я запрошу Тортела на приватну партію в блекджек, — сказала Леді, підводячись. — А ти дай знати Гекаті, що хочеш зустрітися з ним віч-на-віч.

— А чому ти гадаєш, що він погодиться?

— Бо ти пообіцяєш йому валізу із золотом на знак подяки за те, що він забезпечив тобі посаду старшого комісара.

— Гадаєш, він заковтне наживку?

— Одних людей засліплює влада, інших — гроші. Геката належить до другої категорії. Подробиці я повідомлю тобі пізніше.

Макбет провів її до дверей.

— Мила моя, — мовив він, кладучи руку їй на спину і погладжуючи густе хутро, — як я радий, що ти нарешті повернулась.

— Я теж рада, — відповіла Леді, підставляючи йому щоку для поцілунку. — Будь сильним. Допомагаймо одне одному бути сильними.

Вона пропливла через приймальню, а Макбет провів її поглядом, міркуючи, а чи завжди він повністю розумів, ким вона є насправді? І чи хотів розуміти? Можливо, саме тому і не зміг встояти перед її чарами?

Авто з Ленноксом і Сейтоном зупинилося на дорозі напроти фабрики. Було темно, і Леннокс не бачив мжички, чув лише її шепіт, коли вона падала на дах та лобове скло автомобіля.

— Онде репортер, — сказав Сейтон.

По дорозі застрибав промінь світла з велосипедної фари. Звернув у ворота і зник.

— Дамо їм дві хвилини, — мовив Сейтон, перевіривши свій автомат.

Леннокс позіхнув. На щастя, він встиг уколотись.

— Вперед, — скомандував Сейтон.

Вони вибралися з авто, пробігли в темряві крізь ворота й заскочили до фабричної будівлі.

З офісу виконроба високо під стелею чулися голоси.

Сейтон принюхався. І махнув рукою, показуючи на сталеві сходи. Коли вони піднімалися навшпиньки нагору, Леннокс відчував чудесну відсутність думок, а холодна сталь поруччя сходів обпікала йому долоні. Біля дверей вони зупинились. Від кайфу Ленноксу здавалось, ніби він сидить у затишній теплій кімнаті і спостерігає за собою зі сторони. Бубоніння голосів у кабінеті нагадало йому про дитинство, коли він засинав у ліжечку, слухаючи, як у вітальні про щось розмовляють батьки.

— Коли інформація вийде друком? — почувся голос Ангуса.

Пролунала відповідь, сказана тоном з ноткою презирства й розтягнутим гаркавим «р»:

— Якщо зважити на те, що у нас