Денніс Ліхейн - Містична річка

себе вовком, ненавидячи цього чоловіка, цього слабака, цього дегенеративного ґвалтівника дітей. Він добре вчепивсь у волосся мерзотникові, підтягнув його голову вгору, а потім брязнув нею об хідник. Він робив це ще й ще, знищуючи цього чоловіка, цього Генрі, цього Джорджа, цього, о Ісусе, Дейва, цього Дейва!

Здохни, падлюко, здохни, здохни! Рудий хлопчик уже втік, а Дейв обернув голову й усвідомив, що в нього з рота вилітають слова: «Здохни, здохни, здохни, здохни, здохни!» Дейв побачив, як хлопчик утікає через паркувальний майданчик, і він погнався за ним із руками, забризканими кров’ю його жертви. Він хотів сказати рудому хлопчикові, що зробив це задля нього. Він його врятував. І він захищатиме його завжди, якщо той захоче.

Дейв стояв на алеї за автомобілем, засапаний, знаючи, що хлопчик давно втік. Він поглянув на нічне небо й запитав: «Навіщо?»

Навіщо Ти помістив мене тут?! Навіщо дав мені життя?! Навіщо нагородив мене цією хворобою, хворобою, яку я ненавиджу більше, аніж будь-яку іншу? Навіщо розважаєш мій мозок хвилинами краси й ніжності та любові до моєї дружини та моєї дитини — сплесками життя, яке могло б бути моїм, якби той автомобіль не викотився на Ґеннон-стрит і не привіз мене в той льох? Навіщо?!

Дай мені відповідь, будь ласка. О, будь ласка, дай мені відповідь.

Але відповіді, звичайно, не було. Була тільки тиша, плюскіт води в канавах і шум слабкого дощу, який посилювався.

Він вийшов з алеї через кілька хвилин і побачив, що чоловік лежить біля автомобіля.

«Боже, — подумав Дейв, — я його вбив».

Але чоловік повернувся набік, засапавшись, як риба. Він мав біляве волосся й опуклий живіт на загалом стрункій постаті. Дейв спробував пригадати, яким було його обличчя перед тим, як він просунув свою руку у відчинене вікно й ударив його пістолетом. Він пам’ятав лише, що його губи здалися йому надто червоними й надто широко розтуленими.

Проте обличчя того чоловіка тепер зникло. Воно мало такий вигляд, ніби його розчавили чимось дуже важким, і Дейвові занудило, коли він побачив, як ця закривавлена річ намагається засмоктати в себе повітря.

Чоловік, схоже, не знав, що Дейв стоїть над ним. Він зіп’явся навколішки й поповз. Він повз до дерев за автомобілем. Він повз нагору по невеличкому схилу й учепився руками за дріт, який відокремлював паркувальний майданчик від купи залізяччя за ним. Дейв скинув фланелеву сорочку, яку носив поверх футболки. Він обгорнув нею пістолет і рушив до створіння, яке не мало обличчя.

Створіння без обличчя вхопилось за огорожу трохи вище, а тоді сили його покинули. Чоловік упав назад, повернувся на правий бік і сів, обпершись спиною об огорожу та витягши ноги, — його безлике обличчя дивилось, як наближається Дейв.

— Ні, — прошепотів він. — Ні.

Але Дейвові здалося, що переконаності в його голосі не було. Його, як і Дейва, пригнічував його стан, він теж стомився від усього цього.

Хлопчисько опустився навколішки перед тим чоловіком і притулив замотаний у фланелеву сорочку ствол до його грудей, а Дейв тепер витав над ними й спостерігав.

— Благаю, — прохрипів той чоловік.

— Тихо, — сказав Дейв, і Хлопчисько натиснув на курок.

Тіло безликої істоти сіпонулося, вдаривши Дейва під пахву, а тоді повітря покинуло її зі свистом чайника.

І Хлопчисько сказав:

— Добре.

І лише тоді, коли він запхав мертве тіло в багажник «хонди», Дейв зрозумів, що варто було б використати «кадилак» жертви. Він уже підняв його вікна й заглушив мотор, переднє сидіння й усе, до чого доторкався, витер фланелевою сорочкою. Але який був сенс їздити довкола на «хонді» з мертвим тілом у багажнику, аби знайти місце, куди його скинути, якщо розв’язання проблеми було прямо перед ним?

Отож Дейв підкотив свій автомобіль упритул до «кадилака», не відриваючи погляду від дверей бару — аби тільки ніхто не вийшов. Відімкнув свій багажник, потім багажник «кадилака» й перетягнув мертве тіло з одного багажника в другий. Далі замкнув обидва багажники, загорнув ніж і пістолет у фланелеву сорочку, кинув її на переднє сидіння «хонди» й поїхав звідти геть.

Він викинув сорочку, ніж і пістолет із мосту над Роузклер-стрит у В’язничний канал, лише згодом зрозумівши, що, коли він це робив, Кейті Маркус, мабуть, помирала внизу в парку. А потім він поїхав додому, переконаний, що будь-якої хвилини хтось знайде автомобіль і мертве тіло в багажнику.

Дейв проїхав повз «Останню краплю» в неділю й побачив, що біля «кадилака» запаркований ще один автомобіль, а більше жодної машини. Він упізнав, що другий автомобіль належить Реджі Деймону, одному з барменів. «Кадилак» здавався невинним, забутим. Пізніше того самого дня Дейв повернувся сюди, і з ним мало не стався сердечний напад, коли він побачив, що «кадилака» на майданчику вже немає. Він зрозумів, що не може спитати бодай мимохідь: «Хлопчаки, ви забираєте автомобіль, якщо він надто довго стоїть на вашому паркувальному майданчику?», а потім до нього дійшло — хай там що сталося з покинутим «кадилаком», до нього це вже не має анінайменшого стосунку.

Йому треба остерігатися хіба що рудого хлопчака.

Однак згодом до нього дійшло, що хоч рудий хлопчак і був наляканий, він був також задоволений і збуджений. Він на Дейвовому боці. Тому Дейв може його не боятися.

Отже, копи не мають нічого. Вони не мають свідка. Вони не знайшли також нічого в автомобілі Дейва, принаймні чогось такого, що можна було б використати в суді. Отож Дейв може розслабитися. Він може побалакати з Селестою й виправдатися, сподіватися, що вона прийме його таким, який він є, недосконалим, але сповненим рішучості виправитися. Як доброго чоловіка, що недобре вчинив з добрих намірів. Як чоловіка, що докладає неймовірних зусиль, аби вбити вампіра в своїй душі.

Я перестану так часто навідуватися в парки та громадські плавальні басейни, сказав собі Дейв, допиваючи свою третю банку пива. Він потримав порожню бляшанку в руці. І це я також покину.

Але не сьогодні. Сьогодні він уже випив три пива й байдуже, бо не схоже, щоб Селеста швидко повернулася додому. Можливо, вона повернеться завтра. Це було б дуже добре. Дасть їм певний часовий проміжок, коли можна буде вилікуватися й змінитися. Вона повернеться додому до нового чоловіка, до кращого Дейва, який не матиме таємниць.

— Бо таємниці — це отрута, — сказав він уголос на кухні, де востаннє кохався з дружиною. — Таємниці — це стіни. — А потім додав, усміхаючись: —