Денніс Ліхейн - Містична річка

Він добре почувався, майже самовдоволено, коли покинув дім і попрямував до «Іґл лікерс». Днина була гожа, сонце заливало вулицю. Коли вони були дітьми, тут проходила колія надземки, що перетинала Крешент-стрит у центрі й засипала їх сажею та затуляла від них небо. Це тільки посилювало враження від Низини, як місця, відокремленого від решти світу, де живе плем’я всіма забутих людей, плем’я пригноблених, яке, одначе, живе, як йому хочеться, як ото живуть люди, відправлені на заслання.

Коли надземну колію прибрали, в Низину проникло світло, й протягом певного часу вони цьому раділи. Набагато менше сажі, набагато більше сонця, а їхня шкіра здавалася здоровішою. Але без того плаща тепер кожен міг дивитися на них, міг оцінити рівні ряди їхніх цегляних будинків і вид на В’язничний канал та близькість до міста. Зненацька вони перестали бути зневаженим плем’ям. Вони стали цінною нерухомістю.

Дейв подумає, як усе це відбулося, коли повернеться додому, з допомогою ящика пива він сформулює концепцію. Або знайде прохолодний бар, замовить собі бургер і побазікає з барменом. Можливо, їм обом пощастить зрозуміти, коли Низина почала вислизати від них, коли весь світ став обертатися, не зачіпаючи їх.

Можливо, так він і зробить. Саме так! Умоститься в шкіряне крісло в барі з червоного дерева, й так мине йому півдня. Він плануватиме своє майбутнє. Він обміркує майбутнє своєї родини. Він обміркує кожен шлях, на якому зможе спокутувати свої гріхи. Дивовижно, якими дружніми можуть бути три бляшанки пива після важкого тривалого дня. Вони беруть Дейва під руку й ведуть його вгору на пагорб до Бакінгем-авеню. Вони йому кажуть: ну хіба не чудово спілкуватися з нами? Та ж ми тобі допоможемо перегорнути чисту сторінку в своєму житті, позбутися важких таємниць, відновити обіцянки, які ти дав своїм ближнім, і стати тим чоловіком, яким ти завжди хотів бути. Адже досі ти поводився жахливо.

І поглянь, кого ти бачиш перед собою, хто сидить на розі вулиці в своєму блискучому спортивному автомобілі? Це — Вел Севідж. Він усміхається й махає тобі рукою. Підійди-но. Привітайте один одного.

— Здоров був, денді Дейві Бойле, — сказав Вел, коли Дейв наблизився до його автомобіля. — Як тобі ведеться, брате?

— Та не вельми, — відказав Дейв і присів біля автомобіля. Він сперся ліктями на те місце, де шибка вікна опускається в двері, й подивився на Вела. — Що нині робиш?

Вел стенув плечима.

— Нічого істотного, чоловіче. Чекаю, хто захотів би випити зі мною пива й трохи чимось покріпитися.

Дейв не міг повірити своїм вухам. Адже він думав про те саме.

— Справді?

— Еге ж. Трохи вип’ємо, а потім, може, зіграємо в більярд, ти не проти?

— Авжеж, ні.

Дейв був трохи здивований. Він спілкувався з Джиммі та з братом Вела Кевіном, іноді навіть із Чаком, але не пам’ятав, щоб Вел коли-небудь проявляв у його присутності бодай щось, крім цілковитої байдужості. Це Кейті, подумав він. Померши, вона поєднала їх усіх. Вони всі оплакували свою втрату, зміцнюючи свої зв’язки через усвідомлення спільної трагедії.

— Стрибай до мене в машину, — сказав Вел. — Ми поїдемо на протилежний кінець міста. Там я знаю чудовий бар. Його власник — один з моїх друзів.

— На протилежний кінець міста? — Дейв подивився на порожню вулицю, яку він щойно пройшов. — Мені треба буде повернутись додому на певний час.

— Авжеж, звичайно, — сказав Вел. — Я відвезу тебе назад, коли захочеш. Залазь у машину. Ми влаштуємо собі вечірку посеред дня.

Дейв усміхнувся й, обійшовши спереду Велів автомобіль, спинився біля пасажирських дверцят. Вечірка посеред дня. Назва достоту відповідає дійсності. Вони з Велом зустрілися тепер, як давні друзі. І це була одна з прикметних подій, що відбувалися на Низині, подія, яка, він боявся, більше ніколи не повториться, — спосіб, яким зберігаються в часі давні почуття, коли ти стаєш старшим і розумієш, що все змінюється, й тими самими залишаються тільки люди, серед яких ти виріс, і місце, в якому ти народився. Твоє сусідство. Нехай воно живе вічно, подумав Дейв, відчиняючи дверцята автомобіля, хай навіть лише в нашій свідомості.

25

Чоловік у багажнику

Вайті й Шон мали пізній ланч у «Петових обідах», ресторані, що стояв біля спуску з шосе, неподалік від їхнього відділення поліції. Пети володіли цим закладом ще з Другої світової війни, й працівники поліції штату харчувалися тут так давно, що Пет Третій полюбляв казати: вони єдина родина рестораторів, яких не було пограбовано протягом трьох поколінь.

Вайті проковтнув шматок чизбургера й запив його своєю содовою.

— Тобі ж не здалося навіть на секунду, що її вбив цей хлопчак, еге ж?

Шон надкусив свій сандвіч із тунцем.

— Я знаю, він мені брехав. Думаю, він щось знає про той пістолет. І я також думаю — припускаю таку можливість, — що його батько досі живий.

Вайті зловив цибуляне кільце в якомусь татарському соусі.

— П’ятсот доларів щомісяця з Нью-Йорка?

— Атож. Ти знаєш, яка сума набирається за чимало років? Майже вісімдесят тисяч. Хто міг би посилати такі гроші, крім батька?

Вайті витер губи серветкою, а тоді знову вгородив зуби в свій чизбургер. Шон із подивом подумав, як його напарник примудряється досі уникати серцевого нападу, хоч так багато їсть і п’є та працює іноді по сімдесят годин на тиждень, коли цього вимагає справа.

— Даймо на те, що він і справді живий, — сказав Вайті.

— Так?

— Як тоді це пояснити — якась хитромудра змова проти Джиммі Маркуса, аби помститися йому невідомо за що, вбивши його дочку? Це ж не кіно.

Шон пирхнув.

— А якщо кіно, то хто в ньому зіграє тебе?

Вайті посмоктав свою содову крізь соломинку, аж поки вона не вперлася в лід.

— Ти знаєш, я про це багато думав. Може статися, суперкопе, що ми так і не розв’яжемо цю загадку. Й тоді нас випустять на широкий екран — «Привид із Нью-Йорка» й подібна ахінея. І тоді Браєн Деннегі не промине шансу зіграти мене.

Шон подивився на нього.

— Твоя думка не зовсім безумна, — сказав він, дивуючись, чому раніше не помічав цієї схожості. — Ти не такий високий, сержанте, але живіт ти також викохав.

Вайті кивнув йому головою і відсунув від себе тарілку.

— А тебе,