Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

як там Прісцилла… І я пішов униз, а вона спала… Я зазирнув у кімнату, вона спала й мала такий звичайний і спокійний вигляд, що я вирішив повернутися та провів ніч там, із ним. Ми ще трохи пили і… о Господи… уранці я прокинувся дуже пізно, мабуть, мені підсипали наркотиків, це не було звичайне пійло. Ріґбі вже пішов на роботу, це було жахливо. Я був п’яний як чіп. Пішов униз, а Прісцилла досі спала, і я не будив її, а потім її дихання здалося мені дивним. Я спробував розбудити її та зателефонував до шпиталю, а швидка їхала цілу вічність. Я поїхав із нею, у швидкій вона ще була жива, а потім я чекав, і вони сказали, що вона проковтнула таблетки цілу вічність тому… по обіді попереднього дня, і вже запізно, і, о Господи, Бреде, після цього я не можу жити, я не можу жити, не можу жити…

— Ох, заткніться вже, — урвав його я. — Вашої провини тут немає. Це я винен.

— Ох, Бреде, пробачте мені.

— Припиніть скиглити, як клята баба. Ідіть геть, зрозуміло? Ви не винні. Це мало статися. Для неї так навіть краще. Якщо хтось вирішив померти, його неможливо врятувати. Так буде краще.

— Ви казали мені піклуватися про неї, а я…

— Ідіть геть.

— Куди мені піти, ох, куди мені після всього цього йти? Бреде, не женіть мене геть, я втрачу глузд, я мушу бути поряд із вами, інакше збожеволію від горя. Ви мусите пробачити мені, мусите допомогти мені, Бреде, чуєте, ви мусите. Зараз я повернуся до квартири й поскладаю, поприбираю там, так і звчиню, ох, прошу, дозвольте мені тепер залишитися з вами. Я буду корисним, і можете навіть не давати мені грошей…

— Я не хочу бачити вас у своїй квартирі. Просто зникніть, гаразд?

— Я накладу на себе руки, обіцяю.

— Тоді не відкладайте це.

— Ви пробачили мені, чи не так, Бреде?

— Так, звичайно. Просто дайте мені спокій. Будь ласка.

Я нахилив парасолю в інший бік і, повернувшись спиною до Френсіса, рушив до воріт.

За мною поспішали: вчувалися кроки та хлюпання по дощових калюжах. Крістіан.

— Бреде, ти мусиш поговорити з Роджером. Він просив зачекати на нього. Він має до тебе якусь ділову розмову. Ох, Бреде, не тікай так жахливо. Я все одно піду з тобою, не тікай. Будь ласка, повернися й поговори з Роджером.

— Йому недостатньо того, що він убив мою сестру, він ще набридає мені своїми справами.

— Гаразд, зачекай хвилинку, зачекай, чекай, дивись-но, він іде.

Поки Роджер наближався до нас під парасолею, я стояв біля претензійного критого проходу на кладовище. Роджер навіть убрався в чорний плащ.

— Бредлі. Сумні справи. Я почуваюся страшенно винним.

Я подивився на нього й відвернувся.

— Як Прісциллин спадкоємець…

Я зупинився.

— …Прісцилла, звичайно, заповіла все мені. Але, звісно ж, родинні речі — а їх, наважуся сказати, чимало: фотографії і таке інше — відійдуть вам. А якщо вам захочеться мати ще якусь дрібничку на пам’ять, дайте мені знати; чи я сам виберу щось для вас, гаразд? Якісь дрібнички, які вона тримала на туалетному столику, чи щось таке.

Його парасоля торкнулася моєї, і я відступив на крок. Я бачив позаду нього живе, нетерпеливе обличчя Крістіан, вона спостерігала за нами із жадібною допитливістю неушкодженої горем людини. Вона не мала парасольки й була вбрана в темно-зелений дощовик й ошатний непромокальний капелюшок із широкими крисами, що скидався на невеличке сомбреро. Френсіс повернувся до любительок азалій.

Я не відповів Роджерові, лише дивився на нього.

— Заповіт дуже простий, проблем не виникне. Я, безумовно, покажу вам копію. І, напевно, ви не заперечуватимете, щоб повернути мені всі Прісциллині речі, які тепер у вас, приміром, ті прикраси. Можете надіслати їх рекомендованим листом. Хоча краще я сам заберу їх по обіді у вас удома, ви будете на місці? Місіс Евандейл дуже люб’язно запропонувала мені забрати Прісциллині речі, які залишилися в її будинку…

Я повернувся до нього спиною й рушив геть вулицею.

Він гукнув мені вслід:

— Я теж страшенно засмучений, страшенно… але який сенс…

Крістіан ішла поруч зі мною, знову схопивши мене за руку та сховавшись під парасолькою. Ми минули невеличкий жовтий «остін», що стояв біля паркувального автомата. У салоні за кермом сиділа Меріґолд. Вона кивнула мені, коли ми проходили повз, але я проігнорував її.

— Це хто? — поцікавилася Крістіан.

— Роджерова коханка.

Трохи пізніше «остін» проїхав повз нас. Меріґолд кермувала, обійнявши однією рукою Роджера за плечі. Його голова лежала на її плечі. Поза всілякими сумнівами, він страшенно засмутився, страшенно.

— Бреде, не біжи так. Хіба ти не хочеш, щоб я тобі допомогла? Хіба не хочеш, щоб я дізналася, де Джуліан?

— Ні.

— А ти знаєш, де вона?

— Ні. Будь ласка, забери свою руку з моєї.

— Гаразд… але ти мусиш дозволити мені допомогти тобі, ти не можеш самостійно переживати всі ці жахи. Прошу, приїдь і залишайся в Ноттінґ-Гілл. Я попіклуюся про тебе. Мені так хочеться цього. Приїдеш?

— Ні, дякую.

— Але, Бреде, як ти збираєшся вчинити з Джуліан? Ти мусиш щось зробити. Якби я знала, де вона, я б тобі розповіла, чесне слово. Може, мені відправити Френсіса на її пошуки? Якщо він зробить щось для тебе після всього, що сталося, це йому допоможе. Сказати йому, хай пошукає її?

— Ні, звісно ж, ні, — заперечив я. — Вона з Арнольдом.

— Можливо. Я не бачила Арнольда, відколи…

— Він приїхав і повіз її геть посеред ночі проти її волі. Тепер замкнув десь і вичитує мораль. Незабаром вона втече й повернеться до мене, як учинила раніше. Ось і все щодо цього.

— Ну-у-у. — Крістіан глипнула на мене з-під свого чорного сомбреро. — Бредлі, як ти взагалі почуваєшся? Ти ж знаєш, про тебе потрібно попіклуватися, потрібно…

— Просто дай мені спокій, домовилися? І тримай Френсіса в Ноттінґ-Гілл. Не хочу його бачити. А тепер, вибач мені, я сяду в це таксі. На все добре.

Те, що сталося, було, безумовно, надзвичайно простим. Тепер я це розумію. Арнольд, мабуть, повернувся, поки я спав, і лестощами або силою змусив Джуліан сісти з ним у авто. Напевно, він попросив її сісти в машину, щоб поговорити. А потім швидко рвонув геть. Вона, мабуть, хотіла вистрибнути з автівки, але обіцяла мені не робити цього. Крім того, вона неодмінно хотіла переконати батька. А тепер вони сидять десь разом, і сваряться, і лаються. Напевно, він замкнув її десь у кімнаті. Але незабаром вона втече й