Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

Звісно ж, я побував у Ілінґу. Повернувшись до Лондона, я спочатку заскочив додому: що, як там на мене чекало повідомлення, — а потім поїхав до Ілінґу. Я припаркувався перед будинком, вийшов і подзвонив у двері. Ніхто не відчинив. Я повернувся до машини, сів і спостерігав за будинком. Минула година, і я став тинятися туди-сюди на хіднику з протилежного боку вулиці. Тепер я бачив, що з вікна на сходах нагорі на мене дивиться Рейчел. Трохи повитріщавшись на мене, вона відчинила вікно, крикнула: «Її тут немає!» — і знову зачинила його. Я поїхав геть, повернув автівку до фірми, де винайняв її, і пішов додому. Тепер я вирішив, що мушу чергувати у квартирі, бо саме сюди прийде Джуліан, коли їй удасться втекти. Я вийшов звідти, лише коли ховали Прісциллу.

Тепер я повернувся додому й лежав на ліжку. Прийшов Френсіс і відімкнув двері ключем. Він намагався поговорити зі мною, сказав, що приготував мені ланч, але я ігнорував його. Пізніше з’явився Роджер, і я наказав Френсісові віддати йому ті кілька Прісциллиних речей, які залишилися тут. Роджер поїхав. Я не бачив його. Коли звечоріло, Френсіс увійшов навшпиньки й поклав бронзову пані з водяним буйволом на камінну полицю в спальні біля «Дружнього подарунка». Я заплакав. Наказав Френсісові забиратися геть, але за годину ще чув, як він клопочеться над чимось у кухні.

* * *

Напевно, кінець кінцем наш світ можна назвати юдоллю страждань. Людина — це тварина, що страждає від невпинних тривог, болю й страху; вона схильна до того, що буддисти називають dukha — безкінечної невдоволеної муки від пристрасного прагнення самих лише ілюзорних благ. Однак у цій долині страждань є чимало різних країн. Ми всі страждаємо, але кожен страждає разюче інакше. Хтозна, можливо, просвітлена людина співчуває примхливому мільйонерові так само, як і селянинові, що помирає від голоду. Можливо, доля мільйонера навіть більше заслуговує на співчуття, адже скороминучі й оманливі насолоди спантеличують його своїми втіхами, а злидні селянина стають джерелом неминучої мудрості. Однак такі судження дозволені лише просвітленим, а якщо простий смертний наважиться промовити їх, його одразу звинуватять у легковажності. Ми справедливо вважаємо, що помирати від голоду в злиднях — гірша доля, ніж нудьгувати серед розкошів. Якби страждання цього світу були — спробуйте собі уявити — не такими надмірними, якби нудьга й життєві негаразди були нашими найтяжчими випробуваннями і якби — це вже важче уявити — ми менше засмучувалися через важкі втрати й уважали смерть просто сном, уся наша мораль була б — величезною мірою, а може, навіть цілковито — інакшою. Той факт, що цей світ — юдоль жаху, мусить залишити свій відбиток на кожному митці й мислителі, затьмарюючи його роздуми, руйнуючи його здоров’я, подекуди навіть направду зводячи з розуму. Кожна серйозна людина, уникаючи думок про цей факт, наражається на небезпеку, а ті видатні особистості, які вдавали, що нехтують ним, лише прикидалися (тавтологія!). На нашій планеті царює рак, тут люди мов мухи мруть весь час від повеней, голоду й хвороб, а інші навіть не помічають цього й не кажуть жодного слова; тут люди воюють одне з одним такою жахливою зброєю, що наслідки не можуть наснитися навіть у страшному сні; тут люди знущаються одне з одного, катують одне одного та від страху тільки й брешуть ціле життя. Тут ми живемо.

Та чи забороняє все це вдосконалювати мораль? Як часто, мій любий друже, нам уже про це казали? Хіба не заслуговує митець на пироги й пиво?[121] Чи той, хто хоче дарувати щастя, неодмінно мусить бути брехуном? Чи може той, хто усвідомлює правду, виголошувати її? Що є і що може бути мірилом достатньої серйозності почуттів? Чи судилося нам завжди висушувати людські сльози або хоча б помічати їх, щоб нас не прокляли? У мене немає відповідей на ці запитання. Можливо, існує дуже довга відповідь, а можливо, її взагалі немає. Утім це питання залишатиметься чинним, поки існуватиме наша планета (правду кажучи, може, уже й недовго залишилось), воно спантеличуватиме наших мудреців і часом буквально перетворюватиме їх на злих геніїв. Хіба відповідь на це питання не мусить бути геніальною? Бог, мабуть, добряче посміється. (Він сам теж злий геній.)

Ці прелюдії, любий друже, мої апології, які ви вже чули не раз, передують історії кохання. Біль від кохання? Тю! Але ж: пориви кохання, блаженство кохання. Платон лежав поруч із чарівним хлопцем і не соромився того, що бачить у цьому початок дороги до сонця. Щасливе кохання стирає власне «я» і робить світ видимим. Нещасливе кохання є (чи може бути) причастям чистого страждання. Безумовно, ревнощі, докори сумління, ненависть, нице й рабське «а от якби», властиві нашій недоладній душі, захмарюють й отруюють наш тил. Але навіть у цьому можна передбачити ще піднесеніші муки. І хто наважиться сказати, що вони не схожі на інші почуття, які дошкуляють нам геть по-іншому? Кажуть, Зевс сміється над присягами закоханих, і ми крадькома посміюємося з тих, хто страждає від безнадійного кохання, навіть якщо симпатизуємо їм й особливо якщо вони молоді. Ми віримо, що для них усе минеться. Можливо, так і буде, хай би що це означало. Але бувають миті страждання, які залишаються в наших життях чорними абсолютами, і їх уже нічим не стерти. Щасливі ті, на кого ці чорні зірки ллють хоч якесь світло.

* * *

Звичайно, я страждав від докорів сумління. Насправді кохання не зносить смерті. Зустріч зі смертю руйнує сексуальне бажання. Кохання мусить маскувати смерть, інакше загине від її руки. Ми не можемо по-справжньому кохати мертвих. Ми любимо ілюзію, яка дарує нам таємну втіху. Іноді кохання помилково плутає зі смертю страждання, гострий біль, який можна мовчки знести й поступово стишити. Але що це за ідея справжнього кінця, який неможливо передбачити? (Фальшивий бог карає, справжній — убиває.) Правду кажучи, мовою кохання концепція завершення позбавлена сенсу. (Нам доведеться вийти за рамки кохання або цілком змінити його.) Звичайно, Прісциллина смерть була — стосовно мого кохання до Джуліан — жахливим й абсолютно випадковим нещастям. Правду кажучи, моє ставлення до неї як до чогось украй незначного, того, що майже-не-відбулося, підштовхнуло мене скоїти гріх приховування й зволікання, який так приголомшив мою кохану. І ця відмовка обернулася на помилку, яка в результаті призвела до кристалізації смерті моєї сестри в щось