Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

у вітальні, відкинув голову на спинку й тієї ж миті заснув. Мені наснилося, що ми з Прісциллою були молоді й ховалися під прилавком крамниці.

* * *

Я прокинувся в жахливому сірому, плямистому передсвітанковому світлі, що надавало незнайомій кімнаті примарного вигляду. Меблі, втративши чіткі обриси, скупчилися навколо мене, мов поснулі звірі. Усе навкруги здавалося вкритим брудними запиленими простирадлами. Крізь щілини між незграбно запнутих штор виднілося світанкове небо, бліде й похмуре, позбавлене кольорів: сонце ще не зійшло.

Спочатку я налякався, а потім повернулися спогади. Я став зводитися на ноги — тіло заціпеніло й боліло — і відчув якийсь огидний запах, напевно, мій власний. Похитуючись, я пішов до дверей, тягнучи заціпенілу ногу й хапаючись за спинки стільців. Прислухався біля дверей спальні. Тиша. Я надзвичайно обережно відчинив їх і просунув голову.

У кімнаті важко було щось побачити: світанкові сутінки, зернисті, як погана фотографія в газеті, схоже, не сприяли, а заважали зору. На ліжку панував якийсь безлад. Мені здалося, що я бачу обриси Джуліан. А потім я зрозумів, що це лише сплутані простирадла. У ліжку, як і в кімнаті, нікого не було.

Я тихенько погукав її на ім’я, побіг до інших кімнат. Навіть зазирнув, мов божевільний, до шафок із посудом. У будинку її не було. Я вискочив на ґанок, оббіг навколо будинку, вибіг на кам’янисте подвір’я й кинувся до дюн, викрикуючи її ім’я, волаючи на повен голос. Повернувшись назад, я натискав на клаксон автівки знову й знову, розтинаючи порожні й абсолютно спокійні світанкові сутінки жахливим набатом. Жодної відповіді. Можна було не сумніватися — вона зникла.

Я повернувся до будинку, ввімкнув усі лампи — ілюмінація приреченості на зорі нового дня — і знову обшукав помешкання. На туалетному столику лежав стос п’ятифунтових купюр — решта з грошей, які я дав їй на одяг (раніше я наполіг, щоб вона залишила їх у своїй ташечці). Ташечка, нова, яку вона придбала під час «магазинної лихоманки», зникла. Увесь її новий одяг досі висів на плечиках у шафі. Вона не залишила мені ані листа, ані записки — нічого. Вона зникла в нічній темряві разом із ташечкою, у своїй синій сукні з вербовим візерунком, без пальта, не сказавши жодного слова, вислизнувши з будинку, поки я спав.

Я побіг до машини, обмацав кишені штанів у пошуках ключа, кинувся назад, понишпорив у піджаку. Невже можливо, що Джуліан навмисно забрала ключі від машини, аби завадити мені наздогнати її? Урешті-решт я знайшов їх на столику в передпокої. Надворі небо, на якому так і не з’явилося сонце, налилося блискучою імлистою голубінню, що посеред неї висіла велетенська ранкова зірка. Звісно ж, я не міг завести машину. Потім вона завелася, смикнулась уперед, зачепилася за стовпчик воріт і загуркотіла вздовж дороги на максимальній швидкості. Сходило сонце.

Я виїхав на дорогу й розвернувся в напрямку залізничної станції. Платформи маленької, мов іграшкова, станції були порожні. Залізничник, що простував уздовж колії, запевнив мене, що вночі тут не зупиняються поїзди. Я виїхав на головне шосе й попрямував у напрямку Лондона. Сонце сяяло яскраво й прохолодно, на дорозі вже було кілька машин, але трав’янисті узбіччя залишалися порожніми. Я повернув назад і поїхав в іншому напрямку, через село, минувши церкву. Я навіть зупинився й зайшов до храму. Звичайно, усе було намарне. Я поїхав назад і забіг до котеджу з удаваною розпачливою надією, що Джуліан повернулася, поки мене не було. Невеличка будівля з розчахнутими дверима, безладом, наче після обшуку, і ввімкненим світлом стояла непристойно порожня в яскравих променях сонця. Потім я сів за кермо й поїхав до дюн, скеровуючи машину в росяну стіну жорсткої рідкої трави й піску. Я бігав між дюнами й пляжем і кричав: «Джуліан! Джуліан!» Сонце видряпувалося вище й кидало проміння на нерухоме море, що без жодної брижі простягнулося рівною смугою вздовж злегка похилої стіни овального різнокольорового каміння.

* * *

— Зачекай, Бреде, хай краще Роджер піде перший.

Крістіан міцно тримала мене за руку.

Із застиглим обличчям Роджер підвівся з місця й упевненим, удавано військовим кроком промаршував до дверей каплички. Завіси з парчі зімкнулися над Прісциллиною труною — тепер вона готова до спалення, і огидна служба завершилася.

— Що тепер? Поїдемо додому?

— Ні, погуляймо трохи в садку, гадаю, так заведено, принаймні в Америці. Я лише перекинуся кількома словами з тими жінками.

— Хто вони?

— Не знаю. Прісциллині друзі. Думаю, одна з них прибирала в неї. Як люб’язно було з їхнього боку прийти, правда?

— Так, дуже.

— Тобі треба поговорити з Роджером.

— Мені немає про що з ним говорити.

Ми повільно рушили проходом між рядами. Біля дверей метушився Френсіс, він відступив убік, щоб пропустити жінок, похмуро всміхнувся нам і вийшов слідом.

— Бреде, чиї вірші читав той чоловік?

— Бровнінґа. Теннісона[120].

— Вони чудові, правда? Такі доречні. Я аж заплакала.

Роджер домовився про кремацію й вигадав жахливу декламацію віршів. Релігійної служби не було.

Ми вийшли в сад. Зі світлого коричнюватого неба накрапав легкий дощик. Схоже, гарна погода добігла кінця. Я струсив зі своєї руки руку Крістіан і розкрив парасольку.

Роджер в ошатному чорному костюмі, з відповідальним, мужнім й осиротілим виглядом дякував декламаторові віршів і ще якомусь службовцеві крематорію. Люди, що несли труну, вже пішли. Крістіан розмовляла з трьома жінками, які зворушено милувалися мокрими азаліями. Поруч зі мною Френсіс намагався втиснутися під парасольку й правив історію, яку вже розповідав мені з варіаціями кілька разів. Розмовляючи, він тихенько схлипував. А під час декламації — ридма ридав.

— Коли я підіймався нагору, я не збирався там залишатися. Я зустрів його по обіді у дворі, і він запропонував навідатися на чашечку чаю. Здавалося, що з Прісциллою все гаразд, і я сказав, що піду нагору, до сусідів, щоб випити чаю, мені здавалося, з нею все гаразд, і вона сказала, що збирається полежати у ванні. А потім, коли я був нагорі, ми випили щось, і бозна, що це було, гадаю, туди підмішали наркотики чи щось таке, чесне слово, Бреде, я думаю, там були наркотики. Господи, я вмію пити, але те пійло відправило мене в нокаут, а потім, о Господи, він став до мене чіплятися, присягаюся, це не я почав, Бреде, я просто реготав і підозрюю, що напився як свиня, а він сказав, щоб я залишався на ніч, о Господи… я сказав, що вже до біса пізно і що я на хвилинку спущуся вниз, подивлюся,