Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

— Джуліан, вирішуй, — сказав я.

Вона в сльозах спробувала швидко, але рішуче висмикнутися з батькових лещат.

— Я не йду з тобою. Я збираюся залишитися тут, із Бредлі.

— Ох, дякувати Богові, — зрадів я, — дякувати Богові.

— Я хочу послухати, що скаже Бредлі. Повернуся до Лондона завтра. Але я не збираюся залишати Бредлі самого посеред ночі.

— Дякувати Богові.

— Ти йдеш зі мною, — наполягав Арнольд.

— Ні, не йде. Вона сказала, як хоче вчинити. А тепер, будь ласка, ідіть собі. Арнольде, подумайте. Ви ж не хочете, щоб ми билися через це? Чи ви хочете розкришити мою голову тим гайковим ключем? Я обіцяю, що завтра привезу Джуліан до Лондона. Ніхто не силуватиме її, ніхто не може змусити її хай там до чого, вона чинитиме так, як хоче, і я не збираюся її викрадати.

— Будь ласка, іди, — озвалася Джуліан. — Мені шкода. Ти був люб’язний і… спокійний, але сьогодні я мушу залишитись тут. Я обіцяю, що прийду до тебе й вислухаю все, що ти хочеш сказати. Але, будь ласка, побудь милосердним і дозволь мені вислухати його. Ми поговоримо, зрозумій. Правду кажучи, ти нічого не можеш тут вдіяти або змінити.

— Її правда, — погодився я.

Арнольд не подивився на мене. Він надзвичайно зосереджено й безутішно роздивлявся свою доньку. Потім зітхнув, наче вдавився повітрям.

— Ти обіцяєш повернутися завтра додому?

— Я приїду, і ми побачимося завтра.

— Чи обіцяєш ти повернутися додому?

— Так.

— І більше не… сьогодні вночі… от дідько… якби ти тільки знала чи могла уявити, як учинила зі мною…

Я відійшов від дверей, і Арнольд промаршував у темряву. Я ввімкнув світло на ґанку. Наче проводжав гостя. Ми з Джуліан стояли, мов подружжя, і дивилися, як Арнольд сідає до своєї автівки. Щось заторохтіло — це він кинув назад гайковий ключ. Фари несподівано засвітилися й вихопили з темряви гравійну доріжку, порослу кволими розквітлими будяками, кошлату яскраво-зелену траву й вервечку білих стовпчиків огорожі. Потім світло рвучко повернуло, осяявши відчинені ворота, і рушило дорогою геть від нас. Я потягнув Джуліан назад до будинку, зачинив двері й припав до її стоп, укляк, обіймаючи її ноги та притискаючись головою до пругу синьої сукні.

Якусь мить вона терпіла ці обійми, а потім обережно вивільнилася, пішла до спальні й сіла на ліжко. Я кинувся слідом і спробував обійняти її, але вона відштовхнула мене легким і ніжним напівсвідомим порухом.

— Ох, Джуліан, ми ж не втратили одне одного, чи не так? Мені так страшенно шкода, що я збрехав про свій вік, це було дурницею. Але ж насправді це не має значення, правда? Я маю на увазі, що ми вищі за такі дрібниці, вони не мають для нас значення. Я не міг вирушити цього ранку до Лондона, хоча знаю, що злочинно було не поїхати туди. Але я скоїв цей злочин через те, що кохаю тебе.

— Я почуваюся так збентежено, — зізналася вона, — почуваюся так жахливо розрізнено…

— Дозволь мені пояснити, як…

— Будь ласка. Я не можу слухати, я просто не спроможна слухати… Усе це таке потрясіння… наче якась руйнація… я краще… гадаю, я просто піду до вбиральні, а потім спробую поспати. — Вона пішла геть, повернулася, зняла сукню й убрала поверх білизни темно-синю шовкову нічну сорочку. Вона вже скидалася на сновиду.

— Джуліан, дякую, що залишилась. Я з вдячністю обожнюю тебе за те, що ти залишилася. Джуліан, ти ж будеш доброю до мене, чи не так? Ти можеш зламати мою шию своїм маленьким пальчиком.

Вона стала важко вкладатися в ліжко, силувано рухаючись, наче стара баба.

— Правильно, — сказав я. — Поговоримо вранці, чи не так? А зараз ми поспимо. Якби ми лише могли заснути в обіймах одне одного, це так допомогло б нам, чи не так?

Вона похмуро подивилася на мене; сльози на обличчі вже висохли.

— Можна мені залишитися, Джуліан?

— Бредлі… любий… зараз мені краще побути самій. Я почуваюся так, наче мною оволоділи чи… мене зламали… мені потрібно знову набути цілісності, а для цього… краще побути на самоті… просто зараз.

— Гаразд, я розумію, моя дорогоцінна кохана, моя мила. Я не буду… ми поговоримо вранці. Лише скажи, що пробачаєш мені.

— Так, так.

— На добраніч, люба моя.

Я поцілував її в чоло, а потім швидко підвівся, вимкнув світло й зачинив двері. Після цього я пішов до вхідних дверей, замкнув їх на ключ і на засув. Цієї ночі все видавалося можливим, навіть повернення Арнольда з гайковим ключем. Я сидів у кріслі у вітальні та шкодував, що не прихопив із собою хоч трохи віскі. Вирішив, що не спатиму цілу ніч.

Я почувався таким ображеним і наляканим, що важко було взагалі про щось думати. Хотілося скоцюрбитися від болю й застогнати. Який вигляд мало моє викриття та приниження її батьком? Яке це справило на неї враження? Арнольдові не довелося переламати мені коліна своїм тупим інструментом. Він і так досить успішно переміг. Що означатиме мій промах із Прісциллою? Ох, якби я лише знайшов час розповісти їй усе. А що, як Джуліан змінить свій погляд на мене? Чи здаватимусь я їй стариганом, який збожеволів від хтивості? Я мушу пояснити, що приховав Прісциллине самогубство, покинув її — спочатку живу, а потім мертву — на інших не лише тому, що хотів опинитися із Джуліан у ліжку. Я вчинив так через те, що все це важливіше, ніж здається; усе це наче відданість обіцянці, наче кара Божа, щось таке, у що я не можу втрачати віру. Чи здасться їй усе це безглуздям? Чи стане — і ця думка, боюся, завдавала мені найгірших страждань — різниця між сорока шістьма та п’ятдесятьма вісьмома роками фатальною?

Пізніше я подумав про Прісциллу, про те, як надзвичайно сумно все це, про нікчемне завершення її життя. Схоже, лише зараз моє серце осягнуло приголомшливу звістку про її смерть і я відчув щиру, та вже марну любов до сестри. Мені варто було подумати, як розрадити її. Мав бути якийсь вихід. Мене стала брати дрімота, тож я підвівся й потинявся кімнатою. Відчинив двері в спальню, прислухався до рівного дихання Джуліан і помолився. Пішов до ванної й подивився в дзеркало на своє обличчя. Воно більше не світилося благочестивим сяйвом. Очі ховалися межи зморшками, чоло вкрилося брижами, побляклу землисту шкіру помережали криваво-червоні прожилки. Я мав виснажений і старечий вигляд. Але Джуліан спокійно спала, а разом із нею спали всі мої сподівання. Я повернувся до крісла