Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

— Моя дорогенька дівчинко, — сказав він.

— Привіт.

— Я приїхав, щоб відвезти тебе додому.

— Я вдома, — сказала Джуліан.

Я стиснув її плече, а потім відійшов, щоб сісти, залишивши їх віч-на-віч.

Арнольд у легкому плащі, з неприхованими емоціями на виснаженому обличчі скидався на якогось маніяка-вбивцю. Його вицвілі очі втупилися кудись, а вуста ворушилися, наче він безмовно заїкався.

— Ох, Джуліан… поїхали… Ти не можеш залишитися із цим чоловіком… Ти, мабуть, утратила розум… Дивися, ось лист, у якому мама благає тебе повернутися додому… Я покладу його тут, прошу, прочитай… Як ти можеш бути такою безжальною й бездушною, залишатися тут та… припускаю, що ви… після того, як бідолашна Прісцилла…

— А що з Прісциллою? — поцікавилася Джуліан.

— То він не сказав тобі? — здивувався Арнольд.

На мене він не дивився. Він так міцно зціпив зуби, наче його обличчя звело судомою, — можливо, хотів приховати вираз тріумфу чи задоволення.

— То що з Прісциллою?

— Прісцилла померла, — втрутився я. — Учора вона наклала на себе руки, проковтнувши пігулки.

— Він знав уже вранці, — повідомив Арнольд. — Френсіс сказав йому по телефону.

— Це правда, — підтвердив я. — Коли я сказав тобі, що їду в гараж, я зателефонував Френсісові, і він розповів мені.

— І ти не сказав мені? Ти приховав це… а потім ми… цілий день від обіду ми…

— Ох… — простогнав Арнольд.

Джуліан не зважала на нього, пильно вивчаючи мене та щільніше загортаючись у мій піджак; його комірець піднявся й огорнув її скуйовджене волосся, руками вона обхопила шию.

— Чому?

Я підвівся.

— Це важко пояснити, — заговорив я, — але, прошу, спробуй зрозуміти. Я більше нічим не міг допомогти Прісциллі. А для тебе… я повинен був залишитися… і нести тягар мовчання. Це не була бездушність.

— Називайте це хтивістю, — втрутився Арнольд.

— Ох, Бредлі. Прісцилла померла…

— Так, — погодився я, — але тепер я більше нічим не можу їй допомогти і…

Сльози полилися з очей Джуліан і краплями падали на вилоги мого піджака.

— Ох, Бредлі, як ти міг… як ми могли… ох, бідолашна, бідолашна Прісцилла… яке жахіття…

— Він безвідповідальний, — зауважив Арнольд, — або навіть ненормальний. Абсолютно бездушний. Його сестра померла, а він не може відірватися від коханки.

— Ох, Бредлі, бідолашна Прісцилла…

— Джуліан, я збирався розповісти тобі завтра. Я збирався все розповісти тобі завтра. А сьогодні я мусив залишитися. Ти бачила, як це було. Ми обоє були одержимі, ми застрягли тут, не могли поїхати, усе мало статися так, як сталося.

— Він божевільний.

— Завтра ми повернемося до буденних справ, завтра ми подумаємо про Прісциллу, і я розповім тобі все про це та про свій сором…

— Це моя провина, — обірвала мене Джуліан, — усе це сталося через мене. Якби не я, ти залишився б із нею.

— Ніхто не може зупинити людину, якщо вона вирішила накласти на себе руки. Можливо, навіть неправильно так чинити. Її життя стало надзвичайно сумним.

— Яке зручне виправдання, — зауважив Арнольд. — То ви гадаєте, що Прісциллі краще буде мертвій?

— Ні. Я кажу лише… а можете думати й так… я не хочу, щоб Джуліан відчувала, що… Ох, Джуліан, мені варто було розповісти тобі.

— Так… Це… Наче наша зла доля… ох, Бредлі, чому ти не сказав?..

— Іноді потрібно мовчати, навіть якщо тобі від цього страшенно боляче. Я потребував твоєї розради, безперечно, потребував. Але дещо інше було значно важливішим.

— Сексуальне задоволення підстаркуватого чоловіка, — підказав Арнольд. — Подумай, Джуліан, подумай. Він на тридцять вісім років старший за тебе.

— Ні, не так, — заперечила його донька. — Йому сорок шість, а отже…

Арнольд вичавив із себе якийсь короткий смішок, і обличчя його скривила та сама судома.

— Це він тобі так сказав, еге ж? Йому п’ятдесят вісім. Запитай сама.

— Йому не може бути…

— Пошукай його в довіднику «Хто є хто»[119].

— Мене немає в «Хто є хто».

— Бредлі, скільки тобі років?

— П’ятдесят вісім.

— Коли тобі буде тридцять, йому буде під сімдесят, — додав Арнольд. — Нумо. Та досить уже. Ми все тихенько владнали, і немає потреби галасувати. Я бачу, Бредлі навіть заховав свою тупу зброю. Ходімо, Джуліан. Зможеш поплакати в машині. А тоді зрозумієш, як вчасно втекла. Пішли. Тепер він не намагатиметься зупинити тебе. Подивись-но на нього.

Джуліан поглянула на мене. Я затулив обличчя.

— Бредлі, забери руки. Будь ласка. Тобі справді п’ятдесят вісім?

— Так.

— Хіба ти цього не бачиш? Хіба ти не бачиш?

— Так… тепер… — пробурмотіла вона.

— Хіба це має значення? — запитав я. — Ти казала, що тобі байдуже, скільки мені років.

— Не будьте таким жалюгідним, — сказав Арнольд. — Нехай усі збережуть гідність. Ходімо, Джуліан, будь ласка. Бредлі, не думайте, що я недобре поводжуся. Я чиню так, як пристало батькові.

— Точно, — погодився я. — Точно.

— Я не можу знести цієї думки, — сказала Джуліан. — Про Прісциллу, не можу знести, не можу знести…

— Заспокойся, — втішав її Арнольд. — Заспокойся. Ну ж бо.

— Джуліан, не йди, — озвався я. — Ти не можеш так просто піти. Я хочу пояснити тобі все як слід сам-на-сам. Гаразд, якщо твої почуття до мене змінилися, так і буде. Я відвезу тебе, куди ти скажеш, і ми попрощаємося. Але, молю, не залишай мене зараз. Прошу тебе в ім’я… ім’я…

— Я забороняю тобі залишатися, — попередив її батько. — Я вважаю ваш учинок розбещенням. Мені прикро, що я вимушений скористатися таким грубим словом. Я дуже засмутився й розгнівався; я ретельно намагаюся бути розсудливим і люб’язним. Але подивися на ситуацію об’єктивно. Я не можу поїхати й не поїду звідси без тебе.

— Я хочу пояснити тобі, — утрутився я. — Я хочу пояснити тобі все, що стосується Прісцилли.

— Як ти міг?.. — повторила Джуліан. — О, Божечко… Божечко… — Тепер вона безпомічно плакала, і її вологі губи тремтіли.

Я відчув страждання, фізичний біль, усеосяжний жах.

— Не залишай мене, люба, я помру. — Я підійшов до неї, потягнувся й боязко торкнувся рукава власного піджака.

Арнольд умить оббіг навколо стола, схопив її за другу руку й потягнув за собою до передпокою. Я йшов за ними. Через відчинені двері спальні я побачив гайковий ключ, що лежав на білих простирадлах на ліжку, миттєво схопив його й зупинився, загородивши вхідні двері.

— Джуліан, тепер я не можу дозволити тобі піти, я втрачу глузд, прошу, не йди… ти мусиш залишитися зі мною, щоб я хоча б устиг виправдатися…

— Вас неможливо виправдати, — сказав Арнольд. — Навіщо сперечатися? Хіба ви не бачите, що все скінчилося. Попустували з дурним дівчиськом, та й годі. Чари розвіялися. І дайте мені цей гайковий ключ. Мені не подобається, як ви його тримаєте.

Я віддав