Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

Вона мала туманний відсутній вигляд величної статуї.

— Ох, ти дивовижна, дивовижна.

— Я так дивно почуваюся, — відізвалася Джуліан, — геть безликою, раніше зі мною ніколи такого не було.

— Усе це — сила кохання.

— Хіба це робить зі мною кохання? Учора, позавчора я думала, що кохаю тебе. Але такого відчуття не було.

— Це бог, це чорний Ерос. Не бійся.

— Ох, я не… боюся… просто почуваюся розбитою на друзки та спустошеною. Я опинилася там, де ніколи не була.

— Я теж там із тобою.

— Так. Це кумедно. Знаєш, коли ми були просто ніжними й спокійними, я відчувала твою близькість гостріше, ніж будь-чию іншу в житті. А тепер я почуваюся так, наче залишилася сама… і все ж я не… я не… я — це ти. Я — це ми обоє.

— Так. Так.

— Ти навіть схожий на мене. Я наче дивлюся в дзеркало.

У мене з’явилося дивне відчуття, немов я сам промовив ці слова. Я розмовляв її устами, крізь чисту лункý порожнечу її буття, спустошеного коханням.

— Тоді я дивилася тобі в очі й думала: «Бредлі!» А тепер ти не маєш імені.

— Ми одержимі.

— Я відчуваю, що ми пов’язані назавжди. Немов… присвятили себе одне одному.

— Так.

— Послухай, як їде потяг, як чисто він звучить.

Ми прислухалися до поїзда, що промчав удалині.

— Це схоже на натхнення? Я маю на увазі, коли ти пишеш?

— Так, — погодився я.

Я відчував, що схоже, хоча ніколи не знав натхнення, наразі не знав. Але тепер здобув право та зможу творити. Хоча я досі залишався в темряві, випробування моє було позаду.

— Це направду одне й те саме?

— Так, — повторив я. — Прагнення людського серця кохати й пізнавати нескінченне. Але більшість людей розуміє це, лише закохавшись, коли концепція цього прагнення сповна задовольняється й відкривається їм.

— І мистецтво теж…

— Це те саме прагнення… очищене… присутністю… можливістю… божественної присутності.

— Мистецтво і кохання…

— Два явища, що передбачають одвічні завдання.

— Тепер ти писатимеш, чи не так?

— Тепер я писатиму.

— Я почуваюся цілісною, — зізналася Джуліан, — неначе мені пояснили, чому ми мали поєднатися. А тепер навіть пояснення не має значення. Ми разом. Ох, Бредлі, я позіхаю!

— І до мене повернулося ім’я! — зрадів я. — Ходімо. До ліжечка — і спати.

— Гадаю, я ніколи в житті не почувалася такою важкою й приємно стомленою.

Я відвів її до ліжка, і вона заснула просто в нижній спідниці, як минулої ночі. Я анітрішки не хотів спати й почувався розбурханим. Відчувши її у своїх обіймах, я зрозумів, що рішення не повертатися до Лондона було правильним. Я мусив залишитися тут заради свого випробування. Я обіймав Джуліан і відчував, як до мого тіла повертається тепло звичайної домашньої ніжності. Подумав про бідолашну Прісциллу й про те, як уранці розділю весь свій біль із Джуліан. Уранці я розповім їй усе, усе, і ми повернемося до Лондона, щоб стикнутися з простими завданнями й моральними зобов’язаннями. Там розпочнеться буденність нашого спільного життя.

* * *

Я глибоко спав. Якийсь звук поволі вривався, вривався, вривався до місця, де я був. Я був переховуваним євреєм, якого нарешті викрили нацисти. Я чув, як вони, наче солдати на картині Учелло[118], грюкають у двері своїми алебардами та кричать. Я поворухнувся й відчув Джуліан у своїх обіймах. Було темно.

— Що це? — Її наляканий голос збудив мене — повернулася цілковита свідомість і неосяжний жах.

Хтось гупав, гупав, гупав у вхідні двері.

— Ой, хто це може бути?

Вона вже сіла. Я відчував її теплу темряву поруч із собою і наче бачив, як відбивається в її очах світло.

— Не знаю, — сказав я, теж сідаючи та обіймаючи її.

Ми притислися одне до одного.

— Краще мовчатимемо й не вмикатимемо світла. Ох, Бредлі, мені так страшно.

— Я попіклуюся про тебе. — Я й сам був такий наляканий, що ледве міг говорити чи думати.

— Ш-ш-ш. Може, вони підуть геть.

Гупання, яке на мить припинилося, тепер лунало навіть гучніше, ніж раніше. У двері грюкали якимось металевим предметом. Чутно було, як тріснуло дерево.

Я ввімкнув лампу та встав. Зробивши це, я, правду кажучи, побачив, як тремтять мої босі ноги. Убрався в халат.

— Залишайся тут. Я подивлюся. Замкнися зсередини.

— Ні, ні, я теж піду…

— Залишайся тут.

— Не відчиняй двері, Бредлі, не треба…

Я ввімкнув світло в невеличкому передпокої. Гупання одразу припинилося. Я мовчки стояв перед дверима й уже знав, хто чекає на мене з іншого боку.

Двері я відчинив дуже спокійно, і Арнольд зайшов чи, точніше, завалився в будинок.

Я ввімкнув світло у вітальні, і він пішов слідом за мною й поклав на стіл масивний гайковий ключ, яким дубасив у двері. Арнольд сів, не дивлячись на мене й важко дихаючи.

Я теж сів, прикривши голі коліна, які судомно смикалися.

— Джуліан… тут? — запитав він нерозбірливо, наче був напідпитку, хоча, звісно ж, не був.

— Так.

— Я приїхав, щоб… забрати її…

— Вона не поїде, — заперечив я. — Як ви знайшли нас?

— Френсіс розповів мені. Я допитувався, допитувався, допитувався, і він сказав мені. І про телефонний дзвінок теж.

— Який телефонний дзвінок?

— Не прикидайтеся, — відрубав Арнольд, нарешті глипнувши на мене. — Він сказав мені, що телефонував вам сьогодні вранці стосовно Прісцилли.

— Розумію.

— Ви не могли… вилізти зі… свого любовного гніздечка… навіть коли ваша сестра… наклала на себе руки.

— Я поїду до Лондона завтра. І Джуліан зі мною. Ми збираємося одружитися.

— Я хочу бачити свою доньку. Машина стоїть надворі. Я відвезу її назад.

— Ні.

— Покличте її, будь ласка.

Я підвівся. Проходячи повз стіл, прихопив із собою гайковий ключ. Пішов до спальні. Двері були зачинені, але не замкнені, я ввійшов і замкнув їх за собою.

Джуліан уже одягнулася. На сукню вона вбрала один із моїх піджаків. Він діставав їй до стегон. Вона була страшенно блідою.

— Твій татко.

— Так. Це що?

Я кинув гайковий ключ на ліжко.

— Смертельна зброя. Нам вона не знадобиться. Краще вийди й побачся з ним.

— Ти будеш…

— Я захищу тебе. Тобі не варто турбуватися. Ми пояснимо ситуацію та проведемо його. Ходімо. Ні, зажди хвилинку. Мені потрібні штани. — Я хутко натягнув сорочку та штани. Зі здивуванням побачив: щойно минула північ.

Я повернувся до вітальні, Джуліан ішла за мною назирці. Арнольд підвівся на ноги. Ми дивилися на нього з іншого боку стола, на якому й досі були залишки вечері — ми надто стомилися, щоб прибрати їх. Я поклав руку на плече Джуліан.

Арнольд із зусиллям опанував себе