Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

кров Джуліан застигла в жилах через звістку про самогубство. Звичайно, незабаром мені доведеться про це «довідатись», і скоро ми повернемося, але не тепер, коли я ще не досяг точки прийняття рішення; а вона вже здається такою близькою й допоможе мені, зробить мене гідним назавжди втримати Джуліан. Я більше нічим не міг зарадити Прісциллі. Відтепер я маю моральні зобов’язання перед Джуліан. Страшний біль від того, щó я мав приховувати від неї, теж був частиною випробування. Я хотів би одразу розповісти їй. Я потребував її розради та її дорогоцінного прощення. Але заради нас обох я поки що мусив відмовитися від цього.

* * *

— Тебе не було цілу вічність. Кажу тобі, подивися на мене та вгадай, хто я!

Я зайшов із ґанку, і темрява вітальні засліпила мене. Спочатку я взагалі не міг роздивитися Джуліан, лише чув, як лине до мене з темряви її голос. Потім побачив її обличчя, решта залишалася невидимою. І аж тоді я помітив, що вона втнула.

Джуліан була вбрана в чорні колготки, чорні черевики, чорну оксамитову курточку й білу сорочку, а на шиї мала золотий ланцюжок із хрестиком. Вона стояла у дверях кухні та тримала однією рукою овечий череп.

— Я хотіла зробити тобі сюрприз! Усе це я купила на Оксфорд-стрит за твої гроші; цей хрестик носять гіппі. Я придбала його в одного з них, він коштував п’ятдесят центів. Мені бракувало лише черепа, а потім ми знайшли цей гарнесенький. Тобі не здається, що він мені личить? Бідолашний Йорик… Що сталося, любий?

— Нічого, — буркнув я.

— Ти так дивишся на мене. Хіба я не схожа на принца? Бредлі, ти лякаєш мене. Що таке?

— Нічого.

— Зараз я зніму все. Пообідаємо. Я назбирала настурції.

— Ми не обідатимемо, — заперечив я. — Ми ляжемо в ліжко.

— Ти маєш на увазі, просто зараз?

— Так.

Я підійшов до неї рвучкими кроками, схопив за зап’ястя, потяг до спальні й кинув на ліжко. Овечий череп упав на підлогу. Обіпершись одним коліном на ліжко, я взявся стягувати з неї білу сорочку.

— Зачекай, зачекай, ти ж порвеш її!

Вона заходилася похапцем розстібати ґудзики й борсатися в курточці. Я задер усе догори та спробував стягнути через голову, але заважав ланцюжок із хрестиком.

— Зажди, Бредлі, будь ласка, ланцюжок закрутився навколо шиї, будь ласка. — Я запхав руку в сніжну білизнý сорочки й шовковисту плутанину волосся, знайшов ланцюжок і розірвав його. Одяг упав, Джуліан розпачливо розстібала бюстгальтер. Я кинувся стягувати з неї чорні колготки, а вона вигнулася дугою, щоб допомогти мені спустити їх зі стегон. Якусь мить я, весь убраний, дивився на її оголене тіло, а потім став зривати із себе одяг.

— Ох, Бредлі, прошу, не поспішай так, будь ласка, Бредлі, мені боляче.

* * *

Потім вона плакала. Щодо цієї близькості не могло бути сумнівів. Я лежав, виснажений, і не заважав їй плакати. А потім повернув до себе й дозволив її сльозам змішатися з краплями поту, від яких густе сиве волосся на моїх грудях уже потемнішало й прилипло до розпеченої плоті пласкими завитками. Я обіймав її в якомусь жахливому тріумфальному трансі та стискав руками гідні обожнювання змучені ридання її тіла.

— Припини плакати.

— Не можу.

— Мені шкода, що я пошкодив твій ланцюжок. Я не навмисно.

— Нічого страшного.

— Я налякав тебе.

— Так.

— Я кохаю тебе. Ми одружимося.

— Так.

— Ми ж одружимося, чи не так, Джуліан?

— Так.

— Ти пробачиш мені?

— Так.

— Будь ласка, припини плакати.

— Не можу.

Пізніше ми знову кохалися. А потім виявилося, що вже настав вечір.

* * *

— Що зробило тебе таким, Бредлі?

— Гадаю, Принц Датський.

Ми були виснажені та страшенно голодні, а мені захотілося алкоголю. Тож без церемоній, увімкнувши лампу й розчахнувши вікна назустріч солоній синій ночі, з’їли наш ланч: ліверну ковбасу, хліб, сир і настурції. Я випив усе вино.

Що зробило мене таким? Чи не здалося мені часом, що це Джуліан убила Прісциллу? Ні. Шаленство та гнів були націлені через Джуліан на мене самого. Чи націлені на долю через Джуліан і через мене. Звичайно, це шаленство було також і коханням, уособленням божественної могутності, божевільної і тривожної.

— Це було кохання, — сказав я їй.

— Так, так.

Хай там як, я впорався зі своєю найближчою перешкодою, хоча знову виявилося, що світ позаду неї зовсім інакший, не такий, як я очікував. Я передбачав наближення якоїсь інтелектуальної впевненості, яка спростить усе. Але мої стосунки з Джуліан і досі простягалися до невидимого майбутнього, настирливого й загадкового, динамічного — з історичного погляду здавалося, ніби воно щомиті змінюється. Дівчинка тепер мала інакший вигляд, я мав інакший вигляд. Чи це те саме тіло, кожну частинку якого я обожнював? Здавалося, наче стрімка божественна сила принесла жахливі абстракції до епіцентру нашої пристрасті. Подеколи я помічав, що тремчу, і бачив, як тремтить Джуліан. Розчулювало, що ми заспокоювали одне одного, наче люди, які щойно врятувалися з вогню.

— Я полагоджу твій ланцюжок, полагоджу.

— Не потрібно нічого лагодити. Я просто зав’яжу його вузликом.

— А ще я полагоджу овечий череп.

— Він розлетівся на друзки.

— Я його полагоджу.

— Запнімо завіси. Я відчуваю, як злі духи дивляться на нас.

— Ми оточені духами. Завіси не затримають їх ззовні.

Але я все ж таки засунув завіси та обійшов навколо її стільця, напрочуд легко торкнувшись пальцем її шиї. Її плоть була прохолодна, майже холодна, і дівчина здригнулася, вигинаючи шию. Більше вона ніяк не відреагувала, але я відчув, що наші тіла пов’язані путами, завдяки яким ми розуміємо одне одного. Тим часом надійшла мить тихої словесної розмови, зовсім нової бесіди — потаємної та пророчої.

— Я знаю, — відгукнулася вона. — Вони аж кишать. Я ніколи раніше такого не відчувала. Прислухайся до моря. Шумить зовсім близько, хоча вітру немає.

Ми прислухалися.

— Бредлі, піди, будь ласка, і замкни вхідні двері.

Я пішов, замкнув двері, а потім знову сів навпроти неї.

— Ти змерзла?

— Ні, це не… холод.

— Розумію.

Убрана в синю сукню з білим вербовим листям, у якій втекла, із накинутим на плечі легким вовняним пледом з ліжка, вона пильно дивилася на мене широко розплющеними очима, й обличчя її судомно смикалося. Сліз уже пролилося чимало, але зараз Джуліан уже не плакала. Вона видавалася набагато старшою — і це було чарівно! — уже не тією дитиною, яку я знав, а якоюсь надзвичайною жрицею, віщункою, храмовою блудницею. Вона гладенько зачесала волосся назад, і її лице набуло оголеності, самотності, неоднозначної пильної красномовності маски.