Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

фронті в обороні, то перед початком наступу їх змінять, виведуть у резерв, щоб люди перепочили. Та розуміння розумінням, а коли здаєш свою ділянку іншим і знаєш, що завтра-післязавтра вони підуть у бій і перші ввірвуться в ті самі німецькі траншеї, до яких тобі два місяці було палицею докинути, — радості мало.

— Бачу, ображені на командування армії?

Туманян промовчав, а Артем’єв признався:

— Так точно, ображені, товаришу командуючий.

— Он як, навіть «так точно», — всміхнувся Серпілін. — І чи надовго ваша образа?

— Поки в бою не опинимося.

— Коли так, то ненадовго.

— Ненадовго, товаришу командуючий? — спитав Артем’єв. За цим запитанням була надія, що Серпілін уже заздалегідь прикинув, коли вводитиме в бій їхню дивізію.

Відповісти на таке запитання непросто. Хоч би як хотів командир дивізії скоріше взяти участь у наступі, в командуючого армією — надія зовсім інша. Чим пізніше доведеться пустити в хід залишені в резерві дивізії, тим краще. На якому рубежі їх введеш, на ближньому чи на дальньому, з незайманими резервами дійдеш до того дальнього рубежу чи вже розтрусиш їх — велика різниця!

— Що вам, як давнім знайомим, сказати? — Серпілін перевів погляд з Артем’єва на Туманяна. — Як ото ви котрийсь свій батальйон хочете довше в кулаці протримати, так і я. Не дурніший за вас. Але бій, як нас з вами в академіях навчали, складається не з самого нашого бажання, а ще й із зусиль противника перешкодити нам при здійсненні наших бажань. Чого я хочу, знаю, але ж противник хоче зовсім іншого — ось воно яка річ! Звідси висновок: бути до всього готовими, як і завжди на війні.

— Це розуміємо, — озвався Туманян, котрий до того мовчав. — Сьогодні дали днювання, відпочинок, а на завтра вже призначили заняття.

— Які? — спитав Серпілін.

— Ті, яких не мали змоги провести в умовах передової, — відповів Туманян. — Наступ батальйону за вогневим валом…

— Це правильно, — схвалив Серпілін. І спохмурнів від згадки.

Шість днів тому в іншій дивізії саме під час отаких батальйонних навчань вбито осколком міни найстарішого командира полку полковника Цвєткова, якого нещодавно взято звідси, — із сто одинадцятої, заступником командира дивізії.

— Обережніше тільки, — похмуро мовив Серпілін.

— Наказ читали, товаришу командуючий, — сказав Туманян. — Візьмемо до уваги.

У дивізії, як і скрізь у армії, знали про цей випадок.

Серпілін кивнув з тим самим похмурим виразом обличчя. Те, що візьмуть до уваги, зрозуміло. А що Цвєткова вже не повернеш — це все одно лишається.

— Тим, хто останнім часом без зміни був на передньому краї, все-таки не одну, а дві доби повного відпочинку дайте! — помовчавши, наказав Серпілін. — Вам самим можна, звичайно, й без відпочинку. Скільки б по передньому краю не лазили, а все-таки в себе в штабі на ліжечках спали. А солдати в окопах. Стомились і недосипали за цей час.

Серпілін знову замовк. Якби висловив свою думку вголос до кінця, сказав би, що й ті, з мінометної обслуги, яка, вдаривши з недольотом, убила Цвєткова, теж були і потомлені, й не доспали.

— Скажи лиш мені краще ось яку річ, командире дивізії, — помовчавши, звернувся Серпілін до Артем’єва. — І ти, начальнику штабу, — обернувся він до Туманяна. — Ось ви два місяці в четверо своїх очей за німцем пильнували. Що він, на вашу думку, являє собою тепер? Що ви за ним помітили?

— Усе, що помічали, доповідали, товаришу командуючий, — спантеличено одказав Туманян.

— Усе, що доповідали, читали. Або я, або ж Бойко. Ви про те, чого не доповідали, скажіть. Перед зимовим наступом ви теж півтора місяця стояли на передньому краї. І тепер стояли. Який він зараз, німець? Такий самий, як той, осінній, чи ні?

— «Язики» повідомляли… — почав був Туманян, але Серпілін перебив його:

— Що «язики» повідомляли, теж знаю. Це, звичайно, важливо. Та все-таки доводиться поправку на полон робити. Коли — мішок на голову і до росіян на допит притягли, в нього один настрій. А поки він там, у себе, — інший. Як вони службу відбувають, за вашими двомісячними спостереженнями? Який порядок, дисципліна? Все так само за годинником, як і раніш?

— «Язиків» узяли більше, ніж восени, — сказав Артем’єв. — І легше брали. Нелегко, а проте легше.

— Згоден, це вже прикмета, — мовив Серпілін. — А щодо іншого?

У Туманяна обличчя стало заклопотаним. Мабуть, перебирав у пам’яті все, що було за ці два місяці, щоб якнайточніше відповісти на несподівані запитання командуючого.

— Не старайся, Степане Аваковичу, не згадуй подробиць. Відповідай, що одразу на думку спало.

— Менше маскувальної дисципліни стало, — сказав Туманян. — І вогневої також. У режимі вогню порушення траплялися. А раніше це в них було хвилина в хвилину.

І їжу іноді підвозили з запізненням.

— А я додав би, що вони тепер більше нервів витрачають на дрібниці, — зауважив Артем’єв.

— Що означає: більше нервів?

— Гостріше на все реагують. «Язика» заберемо — стрілянина не лише там, де взяли, а по всьому фронту полку. Нічну розвідку зробимо, вони потім багато ночей підряд психують — відчувається, нерви напружені.

— А нерви чому? — спитав Серпілін. — Тому, що наступу нашого чекають?

— І тому, що наступу чекають і взагалі, гадаю, стомилися. «А ми не стомилися?» — подумки запитав себе Серпілін, водночас відзначивши, що в словах Артем’єва є важлива для майбутнього наступу істина. Хоч стомились і ми, й німці, але втома ця різна. Ми стомилися від пережитого, від усього того найстрашнішого, що було в нас уже позаду. І ця впевненість, що найстрашніше вже позаду, при найрізноманітніших настроях у дуже різних людей все-таки, зрештою, була в усіх нас. Отож і втома в нас була зовсім інша, ніж у німців.

У німців, звісна річ, також нагромадилась за роки війни втома, але, крім того, в них була ще і втома від очікування майбутнього. В них же не було відчуття, що найстрашніше позаду…