Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

Батюк, коли позавчора, під час рекогносцировки на ділянці прориву, виматюкав того підлабузника, котрий, маючи намір улестити, почав говорити йому, що командуючий фронтом надто мало береже своє життя, що при всій його хоробрості він не мав права повзати по передньому краю. Доречно обірвав його Батюк, відчувши фальш. Треба чи не треба — в таких випадках самому вирішувати. Коли відчуття таке, що тягне ще раз своїми очима приміритися на місцевості, де твої люди на весь зріст підведуться і підуть в атаку, — як можна відмовити собі в цьому?

Життя командуючого фронтом чи армією, звичайно, дороге. Коли вб’ють, замість нього іншого з хлібної м’якушки одразу не зліпиш. А проте як відмовитися від того, щоб ще раз подивитися своїми очима на передній край противника, коли ще маєш змогу щось врахувати чи виправити? Як знехтувати цим? Ризикувати життям нікому не хочеться, але як взагалі воювати, якщо раз і назавжди не примусити себе вважати цей риск чимсь другорядним? Що означає бути хоробрішим за інших?

Без вагання зброю здійняти і вбити? Та хіба ми вважаємо хоробрим того, хто сам перший зголоситься розстріляти дезертира? Хіба він хоробрий? Хоробрий — це не той, хто вбити здатний, а той, хто не боїться бути вбитим. Точніше, хоч і боїться, але не спиниться перед тим, щоб бути вбитим, виконуючи те, що повинен.

А дезертир — за що його розстрілюють і зрадником Батьківщини звуть? За те, що він зрадити хотів? Чи німцям добра хотів, а нам — лиха? Здебільшого не так. І німцям добра не бажав і на нас лиха не накликав, а просто жити хотів більше, ніж інші. Інші нехай замість нього помруть, а він нехай замість них житиме. От і все. І за це розстріл. І не можна інакше. А щонайменше — штрафна рота; іди спокутуй кров’ю, будь хоробрим мимоволі.

А ті, хто любить на людях про хоробрість начальства нагадувати, дорікнути йому, що мало береже своє дорогоцінне життя, — здебільшого самі боягузи. Бо хоробрий і дбайливий не буде марних слів говорити, а мовчки поряд піде і мовчки тілом затулить.

Підготовка до армійської операції, на яку згаяно майже два місяці і яка виснажила всіх, хто нею займався в штабі армії, в політвідділі, в штабах родів військ, у штабі тилу, була в цілому завершена. Всі війська вже стояли на позиціях, артилерія — також; лишалося тільки завтра вранці, вже під гуркіт артпідготовки, перекинути частину танків і самохідок з вижидальних позицій на вихідні.

До останнього часу на ділянці прориву займала оборону 111-а дивізія — колишня дивізія Серпіліна. Тепер її вивели в тил, у третій ешелон, а на її місце висунули війська чотирьох стрілецьких дивізій.

Головні батальйони полків, які мали наступати в цьому першому ешелоні, сіли на передній край в окопи, що раніше були зайняті не дуже густим ланцюжком частин 111-ї дивізії. Зміна військ тривала протягом двох ночей.

Було вжито всіх застережних заходів, щоб ця зміна відбувалася в тиші, не помітно для німців. Новоприбулі частини, вчора й сьогодні, і знаку не подавали про свою присутність, пильно стежили за німцями.

Командири дивізій і полків, та й більшість командирів батальйонів, уже бували тут на рекогносцировках. А командири рот і взводів, сержанти й солдати прийшли сюди, на цей передній край, уперше; а саме ж їм доведеться першими йти завтра в атаку, і вони також мали освоїтись і звикнути до того, що лежало перед ними.

Слідом за дивізіями першого ешелону, впритул до них, було підведено, за ці ж таки дві ночі, дивізії другого ешелону.

Щоб усе це відбулося точно у визначені строки, швидко і тихо, потрібне було особливо велике напруження в роботі всіх штабних і тилових служб.

Серпілін провів у військах цілий день учора і весь ранок сьогодні й повертався звідти з відчуттям, що машина війни на ділянці його армії налагоджена, заправлена, змащена, тепер тільки лишається пустити її в хід.

Незважаючи на те що за ці півтора дня довелося кілька разів давати прочухана з приводу більших чи менших огріхів — без цього не обійшлося, — він повертався задоволений, вдячний людям. Загалом кажучи, як по правді, то без самовідданих зусиль тисяч людей, які, кожне на своєму місці, роблять своє діло, ти один, сам по собі, ніщо, ти безпорадний. Хоч цьому тверезому визнанню, здавалося б, і заважає твоя посада командуючого армією і пов’язана з цією посадою й необхідна для справи звичка говорити й писати «я наказав», «я вирішив».

Хоч і не по дорозі було, Серпілін заїхав на півгодини в колишнє розташування штабу, куди тепер пересунувся штаб тилу.

Поговоривши зі своїм заступником по тилу, він дав кілька розпоряджень, пов’язаних з тим, що бачив за ці дні на передовій, і подивився останнє зведення матеріальних засобів на сьогоднішній ранок — 22 червня.

Зведення, за поодинокими винятками, відповідало тому, що заплановано мати. Особливо добре — і це порадувало Серпіліна — було зі снарядами для дивізійної й важкої артилерії. Від трьох з половиною до дев’яти боєкомплектів на кожну гармату! Бензину мали чотири з половиною заправки, а це знову ж таки обіцяло своєчасне підвезення снарядів у ході наступу. Мали овес і ячмінь для коней на сімнадцять діб. Отже, і на кінній тязі просуватись можна. Конячка на собі поки що багато тягне, без неї по білоруських болотах далеко не заїдеш, а надто в дощ.

Подякувавши заступникові по тилу, якому завжди в такий час дістається більше за всіх і якого стільки підганяли, що він навіть здивовано примружився у відповідь на несподівану подяку, — Серпілін поїхав до штабу своєї колишньої 111-ї дивізії; після виводу з передової вона стояла тут-таки, поблизу.

І командир дивізії Артем’єв, і начальник штабу Туманян були на місці. Дві ночі не спали, виводячи з переднього краю свої частини, а зараз, мабуть, щойно вставши, сиділи й снідали вдвох у командира дивізії.

Серпілін од сніданку відмовився, а склянку чаю попросив дати.

Обличчя в обох — у командира і в начальника штабу — були невдоволені. Уже давно розуміли, що коли стільки часу сидять на широкому