Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

Слова командира дивізії про нерви слушні. Нерви в них напружені. І це добре.

— Сьогодні на світанку три роки війни сповнилось, — мовив раптом Артем’єв.

— Де війна застала? Здається, на Далекому Сході? — спитав Серпілін.

— У Забайкаллі. А почав, вважайте, в грудні під Москвою.

— Ту зустріч пам’ятаю. — Серпілін і справді виразно пригадав, як їхав тоді вночі затемненою дорогою приймати дивізію й зустрів Артем’єва, що розшивав на узвозі тисняву машин.

По очах було видно, що Артем’єв радий цій згадці, але у відповідь промовчав, не сказав того, що інший поквапився б сказати командуючому: «Аякже, і я вас пам’ятаю й вік не забуду!»

Самолюбивий. Лізти у вічі начальству не любить. Нещодавно перевірено. П’ять днів тому маршал Жуков приїздив у армію, заслуховував повідомлення про підготовку до операції, а серед них і повідомлення кількох командирів дивізій, Артем’єва також. Після повідомлень ставив додаткові запитання, ускладнював обстановку, запитував, як діятиме за цих обставин, як за тих. І, задоволений повідомленнями, вибрав потім часинку поговорити з командирами дивізій і корпусів, як то кажуть, у положенні «вільно». А коли перед самим від’їздом Жуков пив чай у їдальні Військової ради, раптом з’ясувалося, що він особисто знає Артем’єва. Захаров у відповідь на запитання, хто в них наймолодший віком командир дивізії, назвав Артем’єва: «З дванадцятого року. Але почав воювати раніше за інших, ще на Халхин-Голі».

Жуков, почувши це, наморщив лоба: «Згадав його тепер… Коли доповідав, майнула думка: чи не він у розвідвідділі там у мене був?»

Устряти зі спогадами про те, як він служив під началом Жукова на Халхин-Голі, Артем’єв мав змогу. Але не встряв. І Серпілін, керуючись власними міркуваннями, поставив йому за це плюс.

— А ти, Степане Аваковичу, як мені здається, з першого дня?

Туманян кивнув:

— На цьому самому напрямі. Просто на захід. Недалеко від станції Сокулька штаб нашого полку стояв, за п’ятдесят кілометрів на південний захід від Гродно.

— Що ти в перший день війни почав — пам’ятаю, а що на цьому напрямі — не знав.

— Домовляємося з командиром дивізії, — без усмішки сказав Туманян, котрий рідко жартував, — просити командування, як ближче підійдемо, нас під Гродно послати. Я там перший бій прийняв. І в нього причина є.

Серпілін звів очі на Артем’єва.

— У мене мати залишилась у Гродно в перший день війни, — сказав Артем’єв. — Разом з племінницею. Вам ад’ютант ваш, Синцов, не казав? Це його дочка там залишилась. Він до війни з моєю покійною сестрою був одружений.

— Я казав комдивові: разом шукатимемо І Як це так — свою матір загубити? — мовив Туманян з якоюсь особливо гіркою і чіпкою силою прив’язаності до свого роду, яка в крові у вірмен.

Артем’єв промовчав, і Серпілін теж нічого не відповів.

Хіба скажеш — хто тепер живий і хто помер там, за німецькою лінією фронту, яку завтра вранці будемо нарешті проламувати!

Не відповівши Туманяну, сказав про себе:

— А моє перше поле бою — тепер рукою подати, на околиці Могильова…

І, сказавши це, подумав, як багато людей у його армії починали війну тут, у Білорусії. І Туманян, виявляється, починав під Гродно. І начальник штабу Бойко розповідав про себе, що прийняв тоді полк після загибелі командира під Домачевом, на південь від Бреста. І командуючий артилерією Маргіані згадував, як підривав тоді свої стодвадцятидвохміліметрові гаубиці під Слонімом, не міг переправити їх через річку Щару. І Синцов був під Могильовом. І лікарка його теж була… «Так, — з раптовим спалахом люті до німців подумав Серпілін про завтрашній наступ, — вважали тоді, що нас уже немає: стерли на порох, проїхали по нас — і немає нас! А ми — ось вони!»

— Пора до себе. — Він поставив на блюдечко другу, недопиту склянку чаю. І, вже вставши, спитав Туманяна: — Як тут у вас Євстигнєєв себе показав?

— Як доповідав вам, до оперативного відділу зарахували. Може, хочете його побачити? Він тут поруч, за п’ять хвилин знайдемо!

— Не для того спитав. — Серпіліну не сподобалась готовність Туманяна шукати Євстигнєєва. — Як показав себе? Не шкодуєте, що погодилися взяти?

— Показати себе не встиг, — сказав Артем’єв. — Нагоди не було. На думку начальника штабу, служить справно. А я поки що не стикався.

— Одразу як прибув, просив мене в полкову розвідку його послати, — вичікувально сказав Туманян.

— Ну й що? — спитав Серпілін.

— Поки що вільного місця немає, але просив. — Сказано було з надією, що Серпілін сам дасть зрозуміти, як повестися з його колишнім ад’ютантом.

А Серпілін ніби й не почув цієї інтонації в голосі Туманяна. Потис обом руки й поїхав.

Дорогою із сто одинадцятої Серпілін усе думав про людей, з якими щойно розстався.

Туманян мав погану звичку надто квапливо казати начальству «єсть», але слів на вітер не кидав: те, що обіцяв, неодмінно виконував. І хоч був самолюбивий і не байдужий до заохочень, заробляв їх чесно, доповідав без перебільшень. І з посади начальника штабу, зважаючи на його впертість і волю, на думку Серпіліна, з часом міг бути висунутий на командира дивізії.

В Артем’єві Серпілін цінував досвід, поєднаний з молодістю. Багато встиг. За плечима й академія, й штабна робота, й полк, і вже другий рік дивізією командує. А років усього — тридцять два! За віком може ще двадцять п’ять років служити і просуватися. Війна, — хоч Ольга Іванівна і вважає, що гріх про це каркати, — все ж таки навряд чи остання. А коли так, треба частіше думати про тих, у кого більше років попереду!

Дорога йшла лісом, потім вихоплювалась на відкрите місце. На виїзді з лісу, біля шлагбаума, стояв віліс; з нього вискочив офіцер і, вимахуючи руками, сперечався з автоматником. Режим пересування по дорогах був суворо регламентований. Кожній частині видали дуже обмежену кількість перепусток на машини. Перепустки були різні: для одних доріг одні, для інших — інші, щоб ніде не