Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

це дохлий номер, - погодився господар, - ой, щось я не до ладу ляпнув… а каністру ту я пам’ятаю. Бачив на власні очі у Панченка в руках.

- Коли?

- А як він із нею вже порожньою із поминок ішов. Я біля вікна якраз сидів, то через нього побачив.

- Де сидів? На роботі?

- Та ні, на тих же поминках. Я там, по-перше, був як офіційна особа від адміністрації, Валентина ж у нас шанована людина, всіх місцевих вождів у школі вивчила. Тож навіть якби мене не послали, то я би сам пішов - ушанувати.

- Тоді ти мусиш пам’ятати: Панченко далеко від тебе сидів?

- Зачекай… знацця, посередині вдівець, праворуч його діти, ліворуч я… а Панченко сидів одразу за дітьми!

- Не звернув увагу: він із кимсь розмовляв чи домовлявся?

- Та він взагалі одне речення сказав: “Тихо тобі, Валю лежати, землю пухом держати!” А так мовчав. Це ж не весілля - поминки. Єдине, що першим пішов. Тихенько із Валиним чоловіком попрощався, вибачився, мовляв, на вечірній дизель має встигнути. Син Валин хотів його на машині відвезти - так куди! Відмовився.

- Раз ти каністру помітив, то може, звернув увагу: за Панченком ніхто не йшов?

- Та він так швидко щез, що й ніхто не помітив. Син же Валин таки вийшов до машини, але поки завів, поки вивів - а дядька вже й немає!

- А решта коли порозходилися?

- Ну мінімум через півгодини. Спочатку погомоніли, потім ще раз до Валиного чоловіка з дітьми підійшли, поспівчували. Потім один з одним прощалися… і знаєш - таке враження, що прощалися, як навік.

- Не таке враження, а точно, - докинув свекор, - їх же усіх Валентина щороку збирала. А тепер… хто їх збере? Хіба наступні похорони.

- А що слідство каже? - змінила тему Вікторія.

- Вибачай за каламбур, але цитую Кравчука: маємо те, що маємо. Вже й область підключили і навіть Київ. Усі розуміють, всі йдуть назустріч, а Семена Григоровича як не було, так і досі немає.

- А люди що кажуть? У селі ж секретів немає.

- Старі люди таке кажуть, що Гоголь у труні перевертається. А Панченкові ровесники інше пригадують - що бідному Гоголеві й не снилося.

- Себто?

- Довго розказувати. Старі люди то на привидів грішать, то на вовкулаків. А молодші… У нього ж, Семена Григоровича батько наглою смертю помер, от вони й кажуть, що син батькову долю повторив.

- А це якось пов’язано?

- Якби знати… то не мучився б мій Олексій і все його начальство - від району до столиці. А то не докази, а потороччя з клоччя.

Тут ні сіло ні впало свекра потягло на філософські узагальнення.

- Я десь у когось читав, що кожне вбивство кидає тінь у майбутнє. Важливо тільки її розгледіти. От якби ви під цим кутом глянули…

- Тату, в історії з Панченками стільки тіней, що там суцільний морок. А в тому мороці вовкулаки зубами клацають - як отой ваш “скажений комісар”.

- Це часом не Рейтаровський? - пожвавішав господар, - як він, то у мене для вас новина. Наша райрада нарешті вирішила вулицю його імені у Великих Колодах назад перейменувати. Як там вона у вас називалася? Історично, маю на увазі.

- Не повіриш - Скотомогильна.

- О, Господи! Як сказав би мій покійний вчитель літератури, не життя, а суцільна символіка.

Коли ми вже наговорились і налаштувалися спати, я не втрималась і подзвонила Шерифу. Переповіла те, що почула від “вічного заступника”, дізналася, що ті новини, через які Олексій залишився в селі, ніякого відношення до Панченка не мають, умовила його не приїжджати по нас із самого ранку, а чекати у себе на службі, доки повернемося своїм ходом.

Раненько вранці ми зі свекром уже стояли на зупинці маршрутки, щоби їхати додому. А що зупинка була поряд із автовокзалом і залізничною станцією, то народу товпилося чимало. Якийсь дядько, обвішаний причандаллям для зимової риболовлі, нахилився щось підняти - аж тут якийсь шминдрик зірвав з його голови розкішну лисячу шапку - і дременув!

Кілька чоловіків, видно, друзі обікраденого, рвонули за ним. Та де! Той кинувся до дверей вокзалу, як забіжить досередини, змішається з людьми, а там через рейки, поміж товарними вагонами - і шукай його. Тікав злодюга швидко, та ще й розігнався і, пригнувшись, засковзав по смузі льоду, накатаній дітворою. Ще б мить - і втік би. Але тут двері вокзалу розчахнулися, бо виходив народ, що приїхав вранішньою електричкою, і шминдрик в’їхав просто у торець дверей… ні, не просто, бо ще й приклався лобом до дебелої кованої клямки. Як стояв - так і впав.

Люди добігли, шапку відібрали, дали кілька копняків під ребра - і відпустили.

- Ду-у-урний, дурний! - похитала головою маленька суха бабця, що теж маршрутки чекала. - І додумався ж, коли красти! На Водохрещу!

- А що - сьогодні не можна? А в інші дні можна? - поцікавилися дядьки.

- Грішити взагалі не можна. А в такий день, як сьогодні - особливо шануватися слід. Бо - Свято ж!

- Нє, ну я знаю, що сьогодні Водохреща,