Каталін Доріан Флореску - Якоб вирішує любити

— Дуже.

— Ти вижив, — тихо повторювала вона.

В мене не було причини розповідати їй інше крім того, що я вижив. Як би їм було почути, що всі ці роки я, мов той кріт, порпався в пошуках кісток усього за вісімдесят кілометрів звідси, поки вони вважали, що я разом з іншими, голодний і виснажений, наражаюся весь час на смерть від хвороб та недоїдання? Весь їхній жаль, вся провина, якщо вони таку відчували, вмить видалися би їм просто сміховинними, усі їхні страждання — марними і мною ніяк незаслуженими.

Ні, якщо я хотів мати право на поверення, на увагу, яка мені тепер нарешті належалася, то мусив стати людиною, що вижила. Тим, хто побував у пеклі і повернувся. Якби я їх у цьому розчарував, їхня лють знищила б мене знову. Я миттю зметикував і відповів:

— Так, я вижив.

— І навіть не дуже худий. В листах, які доходять до села, завжди пишуть, що ви там ходите постійно голодні.

— Мені давали більше, ніж іншим, аби я міг працювати.

— А що ти робив?

— Ховав мертвих.

Мати відсахнулася і перехрестилася.

— Тобто ти мусив ховати інших, що померли?

— Можна і так сказати.

— Гробар, — буркнув батько.

— Краще копати могилу для когось, ніж самому в ній лежати, — відказала мати. — 3 тобою ще хтось повернувся?

— Ніхто. Нас дуже скоро розділили і мене перевели в інший табір.

— Тепер тебе будуть багато розпитувати, — сказала вона. Притисла светр до тіла і погладила. — Ані єдиної дірочки. Зараз піду в дім і виперу його, щоб ти знову зміг одягнути. Вранці ще досить прохолодно.

Вона зайшла до челядні.

Я залишився наодинці з батьком, та спиною відчував погляди Сарело і його жінки через вікно.

— Постійно за нами спостерігають. Ніяк не можуть повірити своєму щастю, хоч їх захищають комуністи, — злісливо проказав батько. — Так тепер у багатьох швабів. Вони живуть в челяднях, а колишні пахолки — в їхніх домах. Коли потрібно дров, мушу клянчити в нього.

Помахом голови він показав на вікно, за яким жевріло слабеньке світелко гасової лампи.

— За той час нам уже й струм провели, але йому нема чим платити. Циган. Ось така дяка за те, що я прийняв його до себе.

— Ти прийняв його, бо він твій син і тому, що він тобі був потрібен. Більше, ніж я, — сказав я.

— Отже, ти все знаєш. Що ж, тим краще, бо тепер це вже не має жодного значення. Тепер я вже навіть не певен, чи він і справді мій син. Циганка нарозказувала стільки всього, що й сама не знала, що правда, а що вигадка. До того ж мати піде на все, щоб урятувати сина, — відказав він.

— То не вигадка, за яку тебе озолотили. Він виглядає, як ти і так само поводиться.

Він стенув плечима і пройшов повз мене, але знов зупинився.

— Заходь у дім, твоя мати напевно вже щось приготувала.

Я був в сум'ятті, охоплений суперечливими почуттями. Ледве я повернувся додому, як уже встиг породити нову брехню і застав батька таким інакшим, що майже неможливо було його ненавидіти чи проклинати. І якщо раніше у мене й був такий намір, то тепер він цілковито відмер. Якщо колись я збирався сказати йому в лице: «Я твій син, не він, ти, сволото!», то тепер це мені навіть не спало на думку.

Мене не вигнали, не погрожували, навіть запросили на вечерю. І це — людина, що сама тепер зазнала вигнання, яке мені було знайоме віддавна.

— Це правда, що дідо помер? — спитав я, коли він проходив повз мене, але він не відповів.

Челядня була низькою, квадратною будівлею, де раніше жили угорські й румунські сезонні робітники, яких ми наймали для збору врожаю. Потім їхнє місце зайняв дідусь. Через вікно було видно, як мати схилилася над казанком, в якому слабо булькотіла юшка. Поки батько на порозі стягав чоботи, вона нарізала хліба, сала і накрила стіл, круглий, тяжкий дубовий стіл, який колись стояв у нашій світлиці.

Вона відгорнула з обличчя пасмо волосся і витерла руки об фартух, перш ніж зняти з вогню казанок. Віконні шибки запітніли, і я ледь розрізняв матір і батька, який тим