Каталін Доріан Флореску - Якоб вирішує любити

давати хабарі: голові, партійному секретарю, адміністрації в Тімішоарі, а може, ще й вище. Щоб дозволили комусь одному з них поїхати в Лотаринґію — розгледітись там і закупити необхідні землі.

Стільки грошей не могли роздобути ні коноторговець, ні корчмар, ні інші сільські багатії. Знов запанувала безпорадність, і від цих планів уже хотіли відмовитися, коли раптом дідо зібрався з духом, підвівся і проголосив, що знає, де взяти гроші, вони, можна сказати, валяються під ногами. Інші нерішуче перезирнулися, бо вони б знали, якби в когось було аж стільки.

— Ну, то скажи, де, Ніклаусе, — завимагав коноторговець.

— У нашій стайні.

Вони завагалися, бо й досі боялися батька. Він завжди тримався осторонь від їхніх зборів, бо вбачав у них тільки спосіб накинути йому чиїсь інтереси. Так само, як і гасла комуністів, його зовсім не вабив той світ, про який постійно говорив тепер дідо. Врешті-решт коноторговець і корчмар очолили ходу, що вирушила до нашого двору. Дідова помста була солодка, вважав Сарело, але недовга.

Сарело взяв склянки й пляшку і заніс у дім. Його довго не було, але весь той час я чув збуджений шепіт його жінки. Та потім він повернувся і продовжив розповідь.

Коли всі підійшли до воріт і покликали батька, той взяв рушницю і, в супроводі Сарело, вийшов на вулицю.

— Який це вас ґедзь вжалив, люди?

— Ти ховаєш тут золото, — проказав коноторговець.

— Воно потрібне громаді, — докинув корчмар, і всі приступили на крок до воріт.

— Ану, стійте, де стоїте, бо пристрелю! — крикнув батько. — Я ніколи вас не боявся, то й сьогодні не злякаюся. Ви боягузи нещасні. П'ятдесят чоловік прийшло, бо сам ніхто не наважується.

— Віддаси золото по-доброму? — спитав коноторговець.

— Тільки через мій труп! — ревнув батько і зняв запобіжник.

— Що ж, тоді вперед!.. — вигукнув коноторговець.

Батько вистрелив у повітря. Натовп зупинився, але ненадовго.

Двоє кремезних чоловіків накинулись на нього, ще двоє на Сарело, і тримали їх, поки решта вдерлися на подвір'я, і дідо вказав їм докладне місце. Тоді вони взялися до роботи, принесли з повітки шуфлі й лопати і викопали Рамінине мило. Кілька годин пішло на те, аби все повантажити й вивезти. Та весь цей час вони були змушені гамувати батька, який все кричав прокльони і норовив кинутися на діда. Він кричав:

— Ти тяжко про це пошкодуєш!

— А мати, мати де була? Що вона робила? — спитав я Сарело.

— Як завжди. Молилася в домі, —- відповів він.

Мати вийшла тільки тоді, коли всі пішли. Замість накинутися на діда, її чоловік схопив рушницю і зник у стайні, де тепер зяяла глибока, осиротіла яма. Він узяв одного коня, вивів його на середину подвір'я, щоб усім було видно. Ще заки мати чи дідо встигли схаменутися, він приставив коневі до скроні рушницю і вигукнув: «Ти забрав у мене золото, я заберу в тебе коней!»

Мати силкувалася його вгамувати, висла на ньому, але він її струшував. Коні ще знадобляться для польових робіт, вони надто цінні, лементувала вона, але батько натискав на гачок і йшов за наступним. П'ять разів вистрелив він, аж поки подвір'я перетворилося на суцільну калюжу крові. Ще теплі тіла дідових улюбленців обліпили хмари комарів. Ось того дня дідо й почав умирати.

***

За ці п'ять років батько зморщився, мов всохлий фрукт. Колись добротний костюм, який він тепер, вочевидь, носив на роботу, звисав на ньому. Схудлі руки й ноги виглядали, ніби дерев'яні кінцівки маріонетки, яку запхали в завелику одежину, аби насмішити глядачів.

Від батькової колись імпозантної зовнішності залишилися тільки велетенські долоні, які він, опинившись навпроти й упізнавши мене, знепевнено сховав у кишені, не здатний уйняти хвилювання. Його показний ніс тепер виглядав, ніби огидна рана. Колись густе й жорстке волосся стало рідоньким і прилипало до шкіри.

Мені знадобилося кілька хвилин, аби за цією з'явою розпізнати чоловіка, якого в дитинстві я так боявся, але й захоплювався. Час позначився і на матері, та ще й як: вона геть згорбилася. Жінка зі скорботним лицем і згаслими очима, в чорній хустині. Наскільки я виріс і зміцнив своє анемічне тіло, свою конституцію, настільки ж вони зсілися, мов дві одежинки, випрані в надто гарячій воді.

Батько зупинився, мати ступила крок назустріч, так ніби хотіла одним стрибком опинитися біля мене, але батько просичав:

— Ельзо, тримайте себе в руках.

Вона знов злякалася і опустила голову. Ми дивились одне на одного з безпечної відстані. Очі її застилав молочний серпанок. Я зняв светр і простягнув їй.

— Знадобився? — спитала вона, беручи його