Джон Гришем - Інформатор

собі під ніс «Чудово. Це називається залякуванням, Клайде. Такі правила в цій грі, й так я усім тут керую».

Водій FedEx нарешті знайшов спосіб завести двигун. Коли Клайд і Хенк виходили з будинку, машина саме від’їжджала. Клайд це зауважив, але він не знав що там ховалися ФБРівці.

Хенк не промовив і слова, поки вони кружляли у лабіринті забудов. Рух заблокувала вантажівка з цеглою. Перед ними так само зупинився фургон FedEx. Хенк барабанив пальцями по керму і раптом сказав:

— Цікаво, що тут робить служба доставки. Ніхто ще не оселився в цьому районі.

— Певно, має якісь справи, — відповів Клайд.

Timex знову завібрував. Пачеко був неподалік і подавав знак, що слід продовжити розмову.

— Гадаєш, я вчинив неправильно, що наговорив усе те Бонну, сказав, що не хочу робити брудну роботу?

— Це було не дуже розумно. Бонн зневажає слабких людей. Краще б ти нічого не говорив. Ти хотів зустрітися, щоб сказати, що хочеш зникнути. Гаразд. Але уся та маячня Бонну точно не сподобалась.

— Я лише намагався пояснити, що не погоджувався на вбивства.

— Так. Але Бонн гадав, що розгледів щось у тобі. Я теж так думав. Мабуть, ми помилялися.

— І що це було? Що ж такого ви побачили?

— Хлопця, який не побоїться трохи забруднити руки.

— А сам ти з таких?

— Чому б тобі просто не заткнутися, Клайде? Ти вже достатньо набалакався за сьогодні.

«І ти теж», — подумав Еллі й знов усміхнувся.

Клайд поїхав з «Медового гаю» і, як і домовлялись, повернувся до готелю «Хвиля серфера» у Форт Волтоні. Він привітався з секретаркою, зробив кілька дзвінків і зник. Використавши чорний вихід неподалік від місця прийому вантажу, Вестбей вийшов із будівлі й застрибнув на заднє сидіння сірого авта. На передніх сидіннях були двоє агентів. Коли готель уже був позаду, водій кинув через плече:

— Хороша робота. Пачеко каже, ти був неперевершеним. Добре притиснув його.

Клайд нічого не відповів. Він не хотів розмовляти чи слухати похвали. Вестбей почувався останнім покидьком, який щойно здав колег, і знав, що найгірше попереду. Йому було важко уявити, як одного дня він зайде у переповнений зал суду і, звертаючись до присяжних, розповість історію про вбивство Г’юго Хетча, в той час як Бонн Дюбос дивитиметься на все це з місця для сторони захисту.

Він зняв годинник і передав агенту, що сидів попереду.

— Я хочу трохи подрімати. Розбудіть, коли приїдемо у Таллахассі, — попросив він.

В п’ятницю о дев’ятій ранку Лейсі не отримала жодної звістки від Джо Елен. Жінка не брала телефон, із якого дзвонила напередодні. Лейсі розповіла про все Гейсмеру, і це їх насторожило. Використовуючи внутрішню лінію в офісі, Лейсі зателефонувала до секретаря окружного суду в Стерлінгу і, трохи повисівши на телефоні, дізналася, що судді Макдовер сьогодні ще не було. Можливо, вона вела засідання в місті Екмен. Існувала вірогідність того, що Джо Елен вийшла на роботу. Лейсі зателефонувала до секретаря суду в Екмені, й отримала підтвердження, що її честь зараз тут, але не на засіданні. На сьогодні жодна справа не була призначена до розгляду.

Після ще кількох невдалих спроб Лейсі нічого не залишалося, окрім як сидіти й чекати. Вона зателефонувала Гантеру, і вони мило потеревенили. У брата не було жодних планів на вихідні, окрім звичних «потенційних контрактів», тож він сказав, що може заскочити на вечерю в суботу ввечері. Лейсі пообіцяла ще подзвонити пізніше.

Коли Джо Елен прокинулась, сонце уже піднялось високо, а її телефон розрядився. Мобільник, останній, який їй залишив Кулі, вимкнувся, а зарядний пристрій вона залишила вдома. Із приватного телефону вона зателефонувала Клаудії й дуже переконливо розповіла їй історію про проблеми зі шлунком. Схоже що суддя повірила їй і навіть поспівчувала. На щастя, того дня жодна справа не призначалась до розгляду, тож послуги стенографістки були не потрібні. Це зовсім не означало вихідний день. У Джо Елен постійно лежали купи протоколів судових засідань, які потрібно було підготувати.

Жінці конче був потрібен той клятий зарядний пристрій, а це означало повернення додому. Вона пішла з бару опівночі. Єдиним можливим компаньйоном у ліжку був сорокарічний водій вантажівки з ріденькою борідкою, яка звисала аж до його великого пуза. Джо Елен дозволила чоловікові пригостити її випивкою, але цим усе й обмежилося.

Вона виїхала з готелю о дев’ятій, прямуючи в бік пляжів. По дорозі жінка весь час нагадувала собі, що потрібно поглядати на дзеркало заднього огляду, проте вона не надто вірила у всі ці шпигунські дурниці. Джо Елен припаркувала автівку на під’їзній алеї, що вела до її будинку, і в неї аж у животі похололо, коли вона подумала, що більше ніколи не зможе тут жити. Кожного сантиметра її приватного простору торкався чоловік із лихими намірами. Навіть якщо вона змінить замки та подвоїть охорону, все одно ніколи більше не зможе почуватися там у безпеці. Містер Армстронг полов бур’яни біля ґанку, і вочевидь був не проти трохи пофліртувати. Вона звабливо усміхнулась до чоловіка, привіталась і запропонувала:

— Випиймо чогось.

Він зайшов до будинку разом із нею і стояв у дверях, поки вона відключала сигналізацію. Джо Елен пройшла у спальню, по дорозі перевіряючи всі кімнати і говорячи без упину — розпитувала про хворобу місіс Армстронг тощо. Зарядний пристрій був там, де вона його