Еріх Марія Ремарк - Три товариші

У мене в голові промайнула згадка про випадкову зустріч.

— Гвідо Тіс із «Аугек-и»!

— То-то ж! -самовдоволено сказав двоногий броненосець. — Адже ми з вами зустрілися тоді біля цієї самої таратайки. До речі, з вами був якийсь огидний тип.

Я ледве стримався, щоб не затопити йому в пику.

Здогадавшись, що він ледве стримався, щоб не затопити в пику Кестеру, я мимоволі скривився. Тіс це сприйняв за посмішку і, в свою чергу, вишкірив гнилі зуби.

— Ну, та про це не будемо, Гвідо не злопам'ятний. Ви ж тоді заплатили надмірну ціну за цього дідуся. А хоч що-небудь заробили на ньому?

— Заробили, — сказав я. — Машина добра.

Тіс замекав по-цапиному:

— Якби ви послухалися мене, мали б більше. І я теж. Ну, та не будемо про це! Все прощаю, все забув! Але сьогодні ми можемо обладнати справу. Візьмемо цю чортопхайку за п'ятсот марок, як пить дати. Тут немає жодної душі, яка б могла запропонувати більше. Згода?

Я зрозумів. Він гадав, що ми тоді перепродали машину, і не підозрівав, що майстерня належала нам. Навпаки, він вважав, що ми тепер знову хочемо купити таксі.

— Машина ще й тепер варта того, щоб за неї заплатити тисячу п'ятсот, — сказав я. — Навіть враховуючи податок за право возити на таксі.

— Атож, — запопадливо провадив далі Гвідо. — Ми будемо набавляти до п'ятисот, тобто я. Присудять машину нам, я виплачую вам триста п'ятдесят готівкою, прямо в лапу.

— Не можу піти на таке, — підігрівав я його. — У мене є покупець на цю машину.

— Нехай і так… — Він хотів запропонувати щось інше.

— Нема ніякої рації… — Я пішов насередину двору.

Тепер мені було ясно, що він матиме змогу набавляти до тисячі двохсот.

Аукціоніст почав пропонувати покупцям наші речі.

Спершу обладнання майстерні. Виручка за це виявилася невеликою. Так само і від інструмента. Потім дійшла черга до таксі. Спочатку хтось запропонував триста марок.

— Чотириста, — озвався Гвідо.

— Чотириста п'ятдесят, — запропонував після довгого вагання якийсь чоловік у робітничій блузі.

Гвідо надавав п'ятсот. Аукціоніст кілька разів спитав:

«Хто більше?» Чоловік у блузі мовчав. Гвідо підморгнув мені й підняв чотири пальці.

— Шістсот, — сказав я.

Гвідо азартно труснув головою й запропонував сімсот. Я набавляв далі. Гвідо одчайдушне торгувався зі мною. Почувши «тисяча», він благальне кивав мені й показав на пальцях, що я ще можу заробити сто марок. Потім запропонував тисячу десять. У відповідь на тисячу сто він почервонів, розлютившись на мене, але видавив з себе:

— Тисяча сто десять.

Я дійшов до тисячі сто дев'яносто і чекав, що він запропонує тисячу двісті. Тоді я мав намір здатися.

Але Гвідо розлютився до краю. Його дратувало те, що, як він гадав, його витіснили; він раптом запропонував тисячу триста. Я гарячково розмірковував. Якби він справді хотів купити машину, то, напевне, зупинився б на тисячі двісті. А тепер він, очевидно, лише підстьобував мене, щоб помститися за невдачу. Після нашої з ним розмови він гадав, що для мене межа тисяча п'ятсот і не бачив для себе ніякої небезпеки.

— Тисяча триста десять, — сказав я.

— Тисяча чотириста, — в ту ж мить запропонував Гвідо.

— Тисяча чотириста десять, — відповів я, трохи завагавшись. Я боявся, що на цьому й скінчиться торг.

— Тисяча чотириста дев'яносто! — Гвідо тріумфуюче й дещо глузливо дивився на мене. Він сподівався, що добре насолив мені.

Я мовчки витримав його погляд. Аукціоніст запитав раз: «Хто більше?» і вдруге підняв молоток. У ту мить, коли він присудив машину Гвідо, тріумфуючий вираз обличчя того змінився на безпорадно-здивований. Розгублений, Гвідо підійшов до мене:

— Я гадав, ви хотіли…

— Ні, — відповів я.

Він почухав потилицю:

— Ет, чорт!… Нелегко буде втовкмачити моїй фірмі. Думав, ви дійдете до тисячі п'ятисот. Ну, нічого — принаймні на цей раз я вихопив цю чортопхайку у вас з-під носа!

— Що й треба було, — сказав я.

Гвідо нічого не зрозумів. І лише коли побачив, що до мене підійшов Кестер, збагнув усе відразу і схопився за волосся.

— Боже мій, то машина була ваша? Ох, я ж осел, безглуздий осел! Дав себе обкрутити кругом пальця! Як справжній простак! Бідолашний Гвідо! Спіймався на такий гачок. Ну, що тут говорити! Найхитріші самі попадаються на найбанальніших речах! Ну, нічого, наступного разу якось наверстаємо!…

Він сів за руль і поїхав з двору. Ми дивилися машині услід, і на душі у нас було не дуже радісно.

Пополудні прийшла Матільда Штос. Треба було розрахуватися з нею за останній місяць. Кестер виплатив їй гроші й пообіцяв поговорити з новим власником майстерні, щоб її взяли за прибиральницю. Ми і Юппа влаштували у нього. Але Матільда похитала головою:

— Нє-е, пане Кестер, з мене досить. Кості вже огрубіли.

— То що ж ви робитимете? — спитав я.

— Поїду до дочки. Вона замужем у Бунцлау. Знаєте Бунцлау?

— Ні, Матільдо.

— Але ж пан Кестер знає?

— Теж ні, пані Штос.

— Чудасія, та й годі, — дивувалась Матільда, — ніхто не знає Бунцлау. Кого тільки не питала — не знають. А між тим дочка моя дванадцять років тому вийшла туди заміж. За секретаря канцелярії.

— Тоді повинен існувати й Бунцлау. Можете бути певні цього. Якщо секретар канцелярії живе там.

— Авжеж. І все ж таки дивно, що ніхто не знає, га?

Ми погодилися з цим.

— А чого ж ви самі за весь час не побували там? — спитав я.

Матільда посміхнулась:

— Та… була на те причина. Але тепер я потрібна для дітей, у них уже четверо. І малий Едуард теж поїде зі мною.

— Я думаю, в тих краях є добряча горілка, — зауважив я. — Слив'янка там, чи що…

Матільда, ніби знітившись, підняла руки:

— В тім-то й горе. Мій зять виявився непитущий. Є такі люди, що нічогісінько не п'ють.

Кестер дістав з порожніх полиць останню пляшку.

— Ну, пані Штос, давайте вип'ємо разом на прощання.

— Не заперечую, — мовила Матільда.

Кестер поставив на стіл чарки і наповнив їх. Матільда хильнула ром з такою швидкістю, ніби вилила його крізь решето. Верхня губа у неї гарячкове тремтіла, вусики дрижали.

— Ще одну? — спитав я.

— Не можу відмовитись.

Їй налили ще повну велику чарку, а тоді вже вона почала прощатися.

— Всього найкращого вам у Бунцлау, — побажав я.

— Щиро дякую. Але смішно, що ніхто не знає Бунцлау, га?

Вона погойдуючись вийшла. Ми ще трохи постояли в спорожнілій майстерні.