Еріх Марія Ремарк - Три товариші

поліції? Щоб його на кілька років посадили до в'язниці? Ти ж знаєш, чим кінчаються всі ці процеси! Ті молодчики впевнені, що для них знайдуться поблажливі судді! Але так не буде! Я скажу тобі: коли б навіть поліція знайшла його, я б заявив, що це не той, аби тільки він мені знову колись попався! Готфрід мертвий, а він живий! Не буде цього!

Ми взяли носилки з сидінь і понесли їх крізь бурю й сніг до кімнати… У нас на душі було так, ніби ми у Фландрії і несемо вбитого товариша з окопів у тил.

Ми купили труну і яму на общинному кладовищі. Коли його ховали, був ясний, сонячний день. Ми самі закрили труну і знесли її сходами вниз. З нами йшло небагато людей: Фердінанд, Валентин, Альфонс, бармен Фред, Георг, Юпп, пані Штос, Густав, Стефан Гріголяйт і Роза. Перед воротами кладовища нам довелося трохи почекати. Перед нами рухалися ще дві траурні процесії, які треба було пропустити. В одній рухалося похоронна авто, у другій — коні, вкриті чорносрібними попонами, тягли катафалк; за нею нескінченними рядами йшли близькі небіжчика і жваво розмовляли між собою.

Ми зняли труну з машини і самі опустили на вірьовках у яму. Могильник був задоволений з цього, бо в нього було досить роботи біля інших могил. Ми запросили й священика. Невідомо, що б на це сказав Готфрід, але Валентин хотів цього. Правда, ми попросили пастора не казати ніякої проповіді. Він мав прочитати лише певне місце із біблії. Попик був маленький, старий і короткозорий чоловічок. Підійшовши до могили, він зачепився за грудку землі і був би впав у яму, якби Костер і Валентин не підтримали його. Та коли він спіткнувся, у нього випали з рук біблія і окуляри, які він хотів було надіть. Вони впали в могилу. Священик збентежено дивився в яму.

— Хай уже буде так, пане священику, — сказав Валентин, — ми заплатимо вам за ті речі.

— Мені не шкода книги, — відповів попик тихо, — але ж окуляри потрібні мені.

Валентин виламав гілку з живої огорожі. Потім став навколішки біля ями, і йому вдалося зачепити окуляри за дужку й витягти їх з-поміж вінків. Оправа була золота. Мабуть, саме тому піп хотів повернути їх собі. Біблія ковзнула збоку за труну; щоб її витягти, треба було спершу полізти в яму і знайти. Але цього і сам священик не хотів. Він стояв зніяковілий біля ями.

— Може, мені, замість читати, сказати кілька слів? — спитав він.

— А, облиште, пане священику, — сказав Фердінанд. — У нього ж там увесь завіт…

Сильно пахло розритою землею. В одній земляній брилі сиділа лялька хруща. Коли земля буде знов засипана, лялечка і далі буде жити в землі, перетвориться на жука і наступного року вибереться з грудки і знову побачить світ. А Готфрід був мертвий. Він згас. Ми стояли біля його могили, ми знали, що його тіло, його волосся, його очі ще існують, правда, уже не такі, як раніше, але ж існують, і все ж він уже пішов від нас і ніколи вже не повернеться. Це неможливо було осягнути. Шкіра у кожного з нас була тепла, мозок працював, наші серця гнали кров по жилах, ми жили, як і раніше, як і вчора, ніхто з нас раптом не втратив руки, ніхто не осліп, не онімів, все було, як і завжди, ми невдовзі мали піти звідси, а Готфрід мав лишитись там і ніколи вже не міг піти слідом за нами. Це неможливо було осягнути…

Брили землі загупали об труну. Могильник дав нам лопати, і ми, — Валентин, Кестер, Альфонс і я, — закопали Готфріда землею, як закопали вже колись багатьох товаришів. У мене в голові громом гриміла стара солдатська пісня — стара, сумна солдатська пісня, яку Готфрід так часто співав…

Аргоннський ліс, Аргоннський ліс,

Ти тихим цвинтарем станеш колись…

Альфонс приніс простий, чорний дерев'яний хрест — такий самий, яких сотні тисяч стоять нескінченними рядами на солдатських могилах у Франції. Ми встановили його в узголів'ї могили.

— Ну, ходімо, — зрештою хрипко сказав Валентин.

— Ходімо, — промовив Кестер, але не зрушив з місця.

Ми всі стояли на місці. Валентин обвів усіх очима.

— За що? — ледве вимовляючи слова, сказав він. — Скажіть, за віщо? Прокляття!…

Ніхто не відповів.

Валентин кволо ворухнув рукою;

— Ходімо.

Ми пішли по гравійовій дорозі до виходу. Біля воріт на нас чекали Фред, Георг і інші.

— Він так дивно умів сміятись… — промовив Стефан Гріголяйт, сльози полилися струмками по його безпорадному й гнівному обличчю.

Я оглянувся. Ніхто не йшов за нами…

XXV

Одного лютневого дня ми з Кестером останній раз сиділи в своїй майстерні. Ми змушені були її продати, і тепер чекали на аукціоніста, який мав пустити з молотка все обладнання і наше таксі. У Кестера була надія влаштуватися на весну гонщиком в одній невеличкій автомобільній фірмі. Я лишався в кафе «Інтернаціональ» і мав намір знайти якусь роботу додатково, в денний час, щоб заробити трохи більше.

Поступово у дворі зібралося кілька покупців. Прийшов аукціоніст.

— Ти вийдеш, Отто? — спитав я.

— Навіщо? Все ж стоїть надворі, і він у курсі справ.

У Кестера був стомлений вигляд. Зовні нелегко було помітити втому, але хто його добре знав, той міг зрозуміти це. Його обличчя мало напруженіший і суворіший вигляд, ніж звичайно. Він щовечора виїжджав на машині і завжди в тому ж самому напрямі. Він уже давно знав прізвище того молодчика, що застрелив Готфріда. Тільки не міг знайти, бо той, побоюючись поліції, змінив квартиру і десь ховався. Про все це довідався Альфонс. Він теж висліджував його. Звичайно, може, вбивці зовсім не було в місті. Що Кестер і Альфонс розшукували його, він не знав. І вони чекали, що він повернеться, коли почуватиме себе в безпеці.

— Я вийду туди, подивлюсь, Отто, — сказав я.

— Піди.

Я вийшов у двір. Наші інструментальні верстати й інші речі були скупчені посеред двору. Праворуч біля муру стояло таксі. Ми начисто вимили його. Я оглянув оббивку сидінь і скати. «Наша славна дійна корівка», як завжди називав його Готфрід. Не так-то легко було розлучатися з нею.

Хтось торкнув мене за плече. Я обернувся: що за несподіванка! Передо мною стояв молодий, неприємно хвацький чоловік у пальті з поясом. Розмахуючи бамбуковою паличкою, він підморгнув мені:

— Алло! Та ми