Еріх Марія Ремарк - Три товариші

class="p1">— Власне кажучи, могли б і ми піти звідси, — сказав Кестер.

— Так, — відповів я. — Нам уже тут нічого більше робити.

Ми замкнули двері й вийшли у двір. Потім пішли до «Карла». Він стояв в одному гаражі поблизу і не був проданий. Ми з'їздили в банк, на пошту, і Кестер вніс гроші судовому уповноваженому по торгах.

— Тепер я поїду посплю, — сказав він, повернувшись до машини. — Ти будеш дома?

— Я сьогодні звільнився на весь вечір.

— Гаразд, то я заїду до тебе десь о восьмій.

Ми повечеряли в маленькій заміській харчевні, потім поїхали назад, до міста. Коли в'їхали в першу вулицю, у нас лопнув передній скат. Ми замінили його на новий. «Карла» давно вже не мили, і я досить-таки вимазався біля нього.

— Доведеться сходити помити руки, Отто, — сказав я.

Поблизу було велике кафе. Ми зайшли туди і сіли за стіл недалеко від виходу. Там було навдивовижу повно людей. Грав жіночий оркестр, панувала жвава метушня. На музикантках були барвисті паперові ковпаки, частина гостей одягнена у маскарадні костюми, від стола до стола злітали стрічки серпантину, здіймалися вгору повітряні кулі; кельнери моталися сюди й туди з навантаженими підносами. Усе приміщення було сповнено рухів, гамору й сміху.

— Що тут робиться? — спитав Кестер.

Білява дівчина з сусіднього стола сипнула на нас цілу хмару конфетті.

— Звідки ви взялися? — засміялась вона. — Хіба не знаєте, що сьогодні перший день масниці?

— Ах, он воно що! — мовив я. — Ну, коли так, то я піду помию руки.

Щоб добратися до умивальника, мені довелося перетнути весь зал. Я затримався на кілька секунд через групу п'яних, які хотіли підняти якусь жінку на стіл, щоб вона там співала. Жінка пручалась і верещала, стіл перекинувся, уся компанія попадала. Я чекав, поки звільниться прохід — і зненацька мене наче вразив електричний удар. Я ніби закам'янів, зникли зал, гамір, музика, лишилися тільки невиразні рухомі тіні, серед яких чітко і ясно виділявся один-єдиний стіл, а за столом — молодик у блазнівському ковпаку набакир… Одна рука його обнімала сп'янілу дівчину; скляні, тупі очі, тонкі губи, а під столом яскравожовті, до блиску начищені краги…

Мене підштовхнув кельнер. Я, мов сп'янілий, пройшов далі і знову став. Мені було жарко, але я тремтів усім тілом. Руки змокріли. Тепер я бачив і інших людей за столом. Почув, як вони з задирливими обличчями хором співали якусь пісню, постукуючи в такт пивними кухлями по столу. Мене знову хтось штовхнув.

— Не загороджуйте прохід, — буркнув незнайомий.

Я машинально пішов далі, знайшов умивальник, мив руки, але опам'ятався лише тоді, коли мало не ошпарив шкіру. Тоді повернувся назад.

— Що з тобою? — спитав Кестер.

Я не міг нічого відповісти.

— Ти захворів? — знову спитав він.

Я похитав головою і показав очима на сусідній стіл, звідки білява дівчина скоса поглядала на нас. Раптом Кестер зблід, його очі звузились. Він весь подався вперед.

— Він? — зовсім тихо спитав Отто.

— Так, — відповів я.

— Де?

Я повів очима в тому напрямі.

Кестер повільно встав. Він випростався, як удав.

— Обережно, — шепнув я. — Не тут, Отто!…

Він коротким помахом руки зупинив мене й поволі пішов уперед. Я приготувався, щоб кинутися за ним. Якась жінка насунула йому на голову зелено-червоний паперовий ковпак і повисла на його плечі. Він навіть не доторкнувся до неї, але струснув її так, що вона тільки очі вирячила на нього. Обійшовши навколо залу, він повернувся назад.

— Уже нема, — констатував він.

Я встав і оглянув зал. Кестер мав рацію.

— Ти думаєш, він пізнав мене? — спитав я.

Кестер знизав плечима. Він тільки тепер помітив ковпак у себе на голові й скинув його геть.

— Не можу збагнути, — промовив я. — Адже я пробув в умивальній одну-дві хвилини.

— Ти був там більш як чверть години.

— Що?…

Я ще раз поглянув на той стіл.

— Уся компанія зникла. З ними була одна дівчина, і її нема. Якби він упізнав мене, то, напевне, втік би сам.

Кестер кивнув пальцем кельнерові:

— Тут є ще й другий вихід?

— Так, з того боку, на Гарденбергштрасе.

Кестер вийняв з кишені монету і дав кельнеру.

— Ходімо, — сказав він мені.

— Жаль, — кинула блондинка з сусіднього стола усміхаючись. — Такі серйозні кавалери…

Надворі вітер ударив нам в обличчя. Після гарячого чаду кафе він здавався крижаним.

— Іди додому, — сказав Кестер.

— Їх там кілька чоловік, — заперечив я, сідаючи до нього в машину.

Машина рвонулася вперед. Ми прочесали усі вулиці навколо кафе, все віддаляючись від нього, але нічого не побачили. Нарешті Кестер зупинив машину.

— Вислизнув, — сказав він. — Та це ще нічого не значить. Тепер ми де-небудь злапаємо його.

— Отто, — звернувся я до нього. — Облишмо це…

Він зміряв мене твердим поглядом.

— Готфрід мертвий, — вів я далі і здивувався тому, що сам сказав: — Від цього він не оживе…

Кестер усе ще дивився на мене.

— Роббі, — повільно сказав він, — я вже не знаю, скільки людей убив. Але ще пам'ятаю, як збив одного молодого англійця. У нього виникла якась затримка при заряджанні, і він був беззахисний. Я на своєму літаку був за кілька метрів від нього і бачив перелякане дитяче обличчя, добре бачив повні жаху очі; це був його перший виліт, ми потім установили точно, і йому ледве сповнилось вісімнадцять років. І в те злякане, безпомічне миловидне дитяче обличчя я з відстані в кілька метрів випустив чергу з свого кулемета, і його череп захрустів, як куряче яйце… Я не знав того юнака, і він нічого не заподіяв мені. Цей випадок мучив мою совість довше, ніж інші; минуло багато часу, поки я звільнився від нього і поки затоптав своє сумління тим проклятим «війна є війна»… Але я скажу тобі: якщо я не доконаю того, хто вбив Готфріда, як собаку, хто застрелив його, безневинного, тоді той випадок з англійцем був жахливим злочином, Ти мене розумієш?

— Розумію, — погодився я.

— А тепер іди додому. Я мушу подбати про те, щоб покінчити з цим. Воно стоїть передо мною, мов стіна. Я нічого не можу робити, поки воно стоїть…

— Я не піду додому, Отто. Якщо вже так, то давай будемо разом до кінця.

— Дурниці, — нетерпляче заперечив він. — Я не потребую твоєї допомоги. — Побачивши, що я хочу щось сказати,