Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

таборову площу пройтися. На майдані біля тринадцятого бльоку багато людей. Дітвора гасає з м'ячем, декотрі щасливіші їздять самокатами (велосипедами). Молодші учні ходять гуртом, а старші гімназисти - переважно парами.

Повстанці знову говорили про документи, що стали пекучою проблемою. Одні хотіли виїхати до рідні за океан, декотрі думали вінчатися, але без документів усі пляни були нереальні.

Я просто не хотів вірити, що за такої великої кількости українців на високих постах в ІРО, а також і по німецьких установах, не можна виробити документів для повстанців. Ось завтра я вибираюся їхати до Мюнхену, де урядує представник Українського Допомогового Комітету, д-р Смук…

Ми пройшли крізь браму і опинилися у гарному великому парку. Між рідкими високими деревами, стежками серед чистої зелені низької трави проходжувалися люди. Де-не-де сиділи гурти, а то й пари. В одному гурті, під пригравання гітари, співали: «На чайочок прийди ти до мене…» Вони співали тихо, чистими гарними голосами. Уже надвечір назустріч воякам надійшли троє дівчат і один хлопець, між ними була й Таня.

Зірка, привітавшись із дівчатами, запитав, відколи троянди ходять стежками парку, а я легко вклонився Тані і за звичкою підніс пальці до чола.

Тепер ми всі разом верталися до табору. Незабаром розбилися на пари. Я ішов із Танею позаду. Вона запитала:

- Куди ж то вчора військо виїздило з табору і залишило нас без захисту?

- На бій! - з усмішкою відповів я, і відійшов кілька кроків набік, щоб зірвати квітку для Тані. Був у душі задоволений, що вона запримітила нашу вчорашню відсутність.

Подав їй квітку, вона подякувала і сказала:

- А чи знаєте, що за зірвання тієї квітки вас можуть посадити до в'язниці?

- З приємністю відсидів би!

Замість пройти крізь браму до табору, я далі йшов тією ж стежкою в іншу частину парку, а Таня не перечила, немов не завважила. Але негайно почала роззувати свої мешти, мовляв, любить ходити по м'якій траві босоніж. Я узяв від неї мешти і побачив, що в них підошви, як тоненький папірець. Тепер зрозумів, чому вона скинула їх із ніг. Знала, що ступить кілька соток кроків по тій траві і з її мештів залишаться тільки клапті. Ми довго ходили по парку. Сьогодні я уже мав успіх. Ми трималися за руки. Звичайно весела в товаристві Таня, залишившись зі мною сам на сам, була поважна. Цікавилася українською революцією, участю дівчат у боротьбі в Краю. Потім почала розмову про працю в юнацьких організаціях, а наприкінці розповіла про недавно прочитану книжку.

- Здається, ми надто забарилися тут, а в мене завтра іспит, боюся, що засплю, - сказала Таня, і ми звернули до табору.

- Панно Таню, я завтра їду до Мюнхену, думаю, що вернуся в суботу ввечері. Я ще дуже мало знаю Байройт поза торговельними вулицями. Збираюся його оглянути в неділю по полудні. Чи можу запросити вас на прогулянку по Байройті?

- З приємністю. Оглянемо театр Вагнера, покажу вам його хату й могилу в парку…

На прощання, коли я дякував Тані за гарний вечір, мені дуже хотілося пригорнути її і поцілувати, але не відважився.

Таня подалася сходами на перший поверх, а за нею пішов і я. Вона зупинилася й запитала:

- Чи не заблудили ви? Ваша ж кімната на партері!

- А ви дивуєтеся? З вами легко можна втратити і голову, - усміхнувся я, але поминув перший поверх і ступив на другий.

- О, ви на шахи… а я вже була злякалася…

У клюбі повно людей і диму. За одним столом чути голосне політикування, за іншим - нестримні вигуки і виляскування раз-по-раз об стіл. Це «бавилися» картярі. На такий гармидер і гамір нарікали шахісти. Тут я побачив керівника шевським верстатом і згадав про Танині мешти. Я не міг пригадати собі його прізвища, тому звернувся до нього просто через «ви».

- Чи ви знаєте панну Таню з бурси? - запитав я.

- Так. Чому питаєте?

- Я хотів би замовити у вас для неї мешти, та якось незручно питати її про міру. Як з того вийти?

- Думаю, що вгадаю. Зрештою, зроблю трошки більші, - відповів швець.

- Добре, - погодився я і просив його зробити мешти якнайшвидше, бо вона вже майже боса.

- До тижня зроблю.

- Дякую. - І я пішов до своєї кімнати відпочивати, бо завтра чекає мене далека дорога.

Рано-вранці я уже на станції. Кілька хвилин і поїзд рушас на південь. На диво, сьогодні людей мало, багато порожніх місць.

Звичайно, я любив дивитися крізь вікно на околиці, особливо на ліси, вони ж такі подібні до тих лісів на Рідних землях, у яких я прожив кілька напружених, незабутніх років. Але сьогодні я був чомусь замислений. Вийняв із кишені невеличкого формату українську емігрантську газету. Почав читати. На половині статті, в якій знову засуджувалося «безглузду бандерівську політику» і «розлам», я відкинув газету і почав думати. Що за причина тих емігрантських антагонізмів? Вирішив після відвідин д-ра Смука поїхати до Регенсбургу, де була головна квартира командування рейдуючого відділу УПА.

Мюнхен - велике й рухливе місто, на вулицях часто чути якусь ненімецьку мову, найчастіше слов'янську.

Без великих труднощів я знайшов будинок і кабінет Українського Допомогового Комітету. Тут побачив і досить багато людей, почув і їхні різні нарікання. Мені також виглядало все дивним. Чому б не дати людям праці у відбудові знищених війною країн? Чого жебрати для біженців по цілому світі, а з тієї жебранини більшу частину ще й розкрадають, поки вона дістанеться до таборів?

Не краще було й з тими приділами по таборах. Така система витворювала в людей рабські нахили, плекала в них заздрощі й ненависть між ними.

Я хотів побачити, як на практиці працює Український Допомоговий Комітет. Адже до Комітету напливало досить багато щедрих пожертв наших земляків за окаеном. Уже на перший погляд можна було завважити роздутий адміністративний апарат на чолі з д-ром Смуком.

- Що хочете? - запитав мене д-р Смук.

Така дивна американська безцеремонна діловитість заскочила мене. «Цікаво, - подумав я, - чому в тій установі бракує навіть елементарної увічливости?»

Мені спав на думку польський генерал в Лінсбурзі та його аристократичні манери. Яка різниця між ним і д-ром Смуком, хоч вона обидва на високих становищах.

Я з'ясував д-рові Смукові всю справу з документами і просив, чи не міг би він якось допомогти упістам, або бодай порадити, де можна дістати документи.

- Це нелегальна і політична справа. Ми такими речами не займаємося, - відповів д-р Смук. Витягнув