Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

Я шукав різних способів, щоб дістати для себе і друзів потрібні документи. Одного разу довідався, що у вищій інстаїщії ІРО є на відповідальній посаді якийсь польський генерал, який начебто добре ставиться до всіх емігрантів. Тому я вирішив поїхати до нього з дванадцятьма повстанцями і спробувати щастя.

Розповів про свій намір другові Миськову, а він відповів:

- Що ж, спробуйте! Нічого не втратите!

Ми сиділи в парку і говорили про різні справи. Попри нас проходили закохані пари, а ось надійшов цілий гурт хлопців і дівчат, між якими була і Таня. Всі веселі, жартують, сміються. Я зосередив свій погляд на тій групі й розпізнав ще й інших: Любу, Соню, Мазепу. А якийсь незнайомий мені хлопець найбільше жартував із Танею. Спостережливий Миськів усміхнувся і сказав:

- Бачу, що коло вашого зацікавлення поширюється! Я також усміхнувся і вернувся до головної справи:

- Знаєте, я вирішив поїхати до того генерала!

Ми розійшлися. Я пішов на квартиру, щоб повідомити друзів про завтрішній виїзд. Але мені не давав спокою той парубок, що жартував із Танею. Вони обоє раз у раз верталися до моєї свідомости, хоч я і не хотів про них думати. Та даремними були мої зусилля. Таня полонила всі мої думки, і я, нарешті, зрозумів, що закохався в дівчину, яка нічого про це не знає.

Рано-вранці рій повстанців вирушив із тринадцятого бльоку до польського генерала в Авгсбурзі, але без повстанських кулеметів, автоматів й гранат. Навіть свою малу «пукавку» я залишив на ліжку під матрацом. Повстанці пристійно одягнені, «під краватками», веселі й дотепні.

Кожна гарна німкеня стає темою жартів, а поїзд мчить по окупованій Баварії, але вільнішій, ніж за Гітлера. Павук сміється з Чумакової «ідеї», каже, що «візита» до польського генерала без повстанської зброї - даремна витрата часу.

У великій почекальні генерала досить багато людей. Одні входили, інші виходили з різних бічних дверей.

Я сказав секретарці-лотишці, що тринадцять вояків УПА бажають побачення з паном генералом. Секретарка зголосила телефоном, а я плянував «стратегію» розмови з генералом. «Цікаво, - думав я, - якою мовою буде говорити той генерал, бо тут урядова мова німецька…»

Генералові теж, напевне, було дуже цікаво зустрітися з українськими повстанцями, бо незабаром він викликав їх до свого бюра.

- Гутен таг! - привітався я німецькою мовою, а за мною до просторого кабінету зайшло дванадцять друзів.

Генерал потиснув мою руку, а я із звички цокнув легко закаблуками.

- Проше сядаць, - сказав генерал польською мовою.

- Дякую, - відповів я по-українськи.

- Ви з українського резистансу? - запитав генерал.

- Так.

- А де ви оперували?

- Між Перемишлем і Криницею.

- Та це ж у глибині Польщі, - трохи здивовано, а трохи обурено вигукнув генерал.

- Пане генерале! Мені здається, що ми тут не спроможні усталити наші кордони, - відповів я жартома.

- Чи знаєте щось про бій, в якому загинув генерал Вальтер?

Таке запитання мене дуже насторожило, бо Вальтером називали цього генерала тільки комуністи, а дійсне його прізвище - Свєрчевський.

- Так. Він виїхав на інспекцію в дуже небезпечний терен, про що знала наша розвідка, і в бою біля Яблінки загинув.

- Проти кого ви воювали?

- Проти московської імперії і всіх її вислужників!

Павук сидів біля мене і часто торкав мене ногою, немов промовляючи: «Чи ж я тобі не казав, що з того нічого не вийде?»

Але я не жалував. Для мене це була найцікавіша в моєму житті розмова з польським генералом…

- Який тепер моральний стан польського війська, на вашу думку? - запитав генерал.

Запитання сподобалося мені, і я відповів на нього докладно:

- Дуже мізерний. На мою думку, з трьох причин: Перша - наші ідеї і наше гасло «воля народам, воля людині!» та успішні на протязі років бої УПА, з одного боку, морально роззброюють, а з другого - лякають польських вояків-новобранців. Друга причина - це партизанські відділи і члени Армії Крайової (АК), ідеї якої морально і національне перевищують безідейне теперішнє польське військо. А третя - це масова присутність московських старишин і політруків у польській армії з їх російською мовою, що дуже від'ємно впливає на амбітний польський нарід.

Генерал замислився, а за якусь хвилину запитав:

- Чим можу служити?

- Пане генерале! Ми одержали право політичного притулку від американського головнокомандуючого в Німеччині ге рала Клея і просимо дати нам документи.

Генерал підвівся із вигідного крісла і звернувся до всіх присутніх повстанців:

- Тому, що ви воювали проти держав, які є членами Об'єднаних Націй, я не можу дати вам таких документів.

Я підвівся із свого крісла й коротко, по-військовому заявив:

- Пане генерале! Ми горді, що наша нація бореться проти московських імперіялістів, воює проти таких членів Об'єднаних Націй. А вас, поляків, якщо не зміните своєї політики і ви станете разом з іншими поневоленими народами проти московської імперії, чекає ще кілька розборів Польщі і довга неволя.

Я цокнув на прощання закаблуками, повернувся і попрямував до виходу, а за мною і всі мої друзі. На моєму обличчі грала усмішка задоволення, хоч я не дістав бажаних документів.

У місті в ресторані якогось емігранта повстанці випили по гальбі баварського пива, закусили смачними ковбасками з квашеною капустою і подалися на станцію. Вертаючись до Байройту, Павук мав нову тему до жартів, а саме про польського генерала.

Але Павукові жарти не заспокоювали повстанців. Виринула знову справа документів. Хтось твердив, що таборовики мають так звані кен-карти, які легко підробити, але з нами справа гірша. У статуті ІРО, як організації міжнародної допомоги емігрантам, є передумова, що той, хто брав будь-яку участь у боротьбі проти будь-якого члена ОН, не може користати з тієї допомоги.

- Ясне, як сонце! - сказав Павук. - Тепер прийдеться цього члена ОН перепросити. Тому завтра їдемо до Москви!

Знову регіт.

На маленькій якійсь станції до вагона увійшла молода гарна німкеня, з довгим ясним волоссям і з великими синіми очима. На руках тримала дворічну дитину - чорне негреня із ясними очима й біленькими зубками. Дитина пригорталася до неї і кликала по-німецьки «мутті». Досить цікава картина, повстанці вп'яли в неї очі, а німкеня, немов того й не помічала, щиро, по-материнському пригортала свою дитину.

Наступного дня одна частина вояків робила порядок у крамниці, а друга прибирала на квартирі. Тільки Павук не міг забути «вчорашнього генерала».

Я зробив список потрібних до крамниці товарів, вписав денний уторг до касової книги, а тоді із Зіркою, Павуком і Канею вийшов на