Жюль Верн - 20 000 льє під водою

Тридцять першого березня о сьомій годині вечора ми вже були на траверсі південного краю Америки.

До цього часу всі пережиті нами страждання забулися. Ми думали лише про майбутнє. Капітан Немо не з'являвся ні на палубі, ні у салоні судна. Увечері 31 березня я дізнався, що ми повертаємося на північ через Атлантичний океан. Ця новина підбадьорила мене, і я поквапився повідомити оптимістичний результат своїх спостережень канадцю і Конселю.

— Дуже добре, — зауважив Нед Ленд, — але куди саме піде «Наутилус»?

— Цього, Неде, я, на жаль, не знаю.

— Чи капітан Немо, бува, не надумає після Південного полюса навідатися ще й на Північний, а потім повернутися у Тихий Океан через славнозвісний Північно-Західний прохід?

— Хто зна, що в нього на умі, — відповів Консель.

— Хай вигадує, що хоче! — рішуче промовив канадець. — Наступні відкриття доведеться робити без нас, бо ми… ми накиваємо п'ятами скоріше.

— Хай там як, — зауважив Консель, — але капітан Немо — молодець, і я впевнений, що ніхто з нас не пошкодує, що запізнався з ним.

— Особливо тоді, коли ми попрощаємося! — випалив канадець.

Наступного дня, 1 квітня, ми помітили на заході якийсь берег. Це була Вогняна Земля, суша, названа так першими мореплавцями, які з моря помітили на ній велику кількість димків, що змійками звивалися у небо з халуп туземців.

Вогняна Земля — це скупчення острівців, розкиданих біля Південної Америки. Берег мені видався низьким, але вдалині виднілися високі гори. Я навіть помітив серед них гору Сармієнто, яка вивищується на дві тисячі сімдесят метрів над рівнем моря, — така собі пірамідальна глиба зі сланцевих порід, з гострою вершиною, яка, залежно від того, закривають її хмари, чи ні, прогнозує відповідно негоду чи гожу днину. Це нам повідомив Нед Ленд. Я здивувався, що досі не знав цього і сказав:

— Чудовий барометр, друже.

— Так, надійний природний барометр. Він не обманув мене жодного разу, коли я плавав Магеллановою протокою.

«Наутилус», занурившись під воду, наблизився до берега, але йшов повз нього, тримаючись на відстані декількох миль. Човен плив з максимальною швидкістю. Під вечір ми уже наближалися до Мальвінських островів. Море тут було неглибоким. Я не без підстав припускав, що два основні острови цієї групи, оточені багатьма меншими островами, колись утворювали частину Магелланової Землі.

Сіті, закинуті на побережжях Мальвінських островів, виловили декілька цікавих видів водоростей і серед них фукуси, корені яких були всіяні найкращими у світі мушлями. Дикі гуси і качки десятками зліталися на узбережжя. Нед Ленд відвів душу мисливськими подвигами, а ми урізноманітнили наше меню прекрасною дичиною.

Коли найвищі гори Мальвінських островів зникли за небосхилом, «Наутилус» занурився під воду метрів на двадцять п'ять і плив уздовж берега Південної Америки. Капітан Немо так і не з'являвся.

Четвертого квітня ми опинилися біля Уругваю, а точніше у відкритому морі за п'ятдесят миль від нього. Відтоді як ми стали пасажирами «Наутилуса», судно пройшло шістнадцять тисяч льє.

Близько одинадцятої години ранку ми перетнули тропік Козерога на тридцять сьомому меридіані і пройшли у відкрите море повз мис Фріо. Капітанові Немо, вочевидь, було не до душі сусідство залюднених островів Бразилії, тож «Наутилус» шпарив на всіх парах. Це дуже дратувало Неда Ленда, оскільки руйнувало його заповітні плани. Я також був незадоволений, бо «Наутилуса» не могла наздогнати жодна риба, навіть найпрудкіша, й усе цікаве, що можна було б побачити у цій частині океану, залишалося поза нашою увагою.

Таку шалену швидкість «Наутилус» розвивав упродовж декількох днів, і ввечері 9 квітня ми побачили крайню східну точку Південної Америки — мис Сан-Рокі. Але «Наутилус» знову звернув і поринув у найглибші підводні долини між мисом і гірським ланцюгом Сьєра-Леоне на африканському березі. Упродовж двох днів ми борознили ці пустельні глибини, використовуючи систему похилих площин, завдяки яким «Наутилус» міг тримати курс по довгих діагоналях на будь-яку висоту чи глибину. Але 11 квітня судно раптом різко піднялося вверх, і ми побачили узбережжя величезної лагуни, утвореної дельтою Амазонки, яка вливає у море таку кількість води, що воно опріснюється на багато миль.

Ми перетнули екватор. За двадцять миль на захід залишилася Французька Гвіана, земля, яка могла прихистити нас, потенційних утікачів. Але природа була не на нашому боці: здійнявся такий вітер, що наш човник перевернула б перша хвиля. Нед Ленд чудово розумів, що зараз не час для втечі, і тому не заводив про це мови. Я також жодним словом не обмовився на цю тему, щоб не різати по живому адже якби ми ризикнули, то програли б, і цей програш вартував би нам життя.

Я тимчасом не ледарював, а зайнявся цікавою науковою роботою. Останні два дні, 11 і 12 квітня, «Наутилус» не занурювався під воду, тож матроси принесли багатий улов.

В один із наших неводів потрапив надзвичайно плаский скат. Він мав таку форму, що якби йому відрубали хвоста, залишився б ідеальний диск; його вага — двадцять кілограмів, забарвлення — знизу білий, зверху червонястий з великими круглими темно-синіми плямами у чорному кружечку шкіра — гладка, задня частина завершувалася роздвоєним плавцем. Коли його витягнули на палубу, він бився, намагаючись перевернутися судомними рухами тіла, і завдяки цим зусиллям був би зісковзнув у море, якби не Консель. Він прожогом кинувся до ската і, перш ніж я встиг втримати слугу, схопив рибу обома руками. І в цю саму хвилину Консель, напівпаралізований, упав на спину і крикнув до мене:

— Професоре! Професоре! Допоможіть!

Вперше сердешний Консель звернувся до мене напряму, а не у третій особі.

Нед Ленд був поруч, ми з ним удвох підняли і розтерли Конселя руками, а коли цей невгамовний класифікатор прийшов до тями, то тремтячим голосом забубонів:

— Клас хрящових, ряд хрящеперих, з нерухомими зябрами, підряд акулоподібних, родина скатів, рід — електричний скат.

— Точно, друже, — погодився я, — це електричний скат, тому-то тобі й перепало від нього на горіхи! Але пробач його, адже сердега лише захищався…

— Оце вже ні, нехай пан професор не сумнівається, що я йому помщуся.

— Як? — запитав я, усміхнувшись.

— Я його з'їм!

Саме так він і вчинив того ж таки вечора, причому зробив це з почуття помсти, а не з голоду, адже м'ясо кривдника було тверде, як підошва.

Бідолашний Консель постраждав від електричного розряду найнебезпечнішого виду скатів. У воді (а це середовище є чудовим провідником електрики) скат уражає риб на відстані декількох метрів — така сила розряду його електричних органів, з яких два основні мають площу