Жюль Верн - 20 000 льє під водою

Наступного дня, 12 квітня, «Наутилус» підійшов до Нідерландської Гвіани, неподалік устя ріки Марони. Тут ми зустріли декілька груп ламантинів. Ламантини, як дюгоні і стеллерові корови, також є морськими коровами і належать до ряду сирен. Ці красиві мирні тварини завдовжки шість-сім метрів можуть важити до чотирьох тисяч кілограмів. Я повідомив Недові Ленду і Конселеві, що ламантини, як і тюлені та земні жуйні тварини, мусять пастися, бо від природи є вегетаріанцями. Їхні пасовища — підводні морські луки; поки вони до них дістаються, то на своєму шляху знищують зарості трав, які заносять устя тропічних річок. Та й на мілководді ламантини поглинають величезну кількість водоростей. Одна тварина з'їдає за день не менше тридцяти кілограмів рослин.

— А чи знаєте ви, — запитав я, — що стало відбуватися з тих пір, як людина майже винищила цих тварин? Скупчення трав гниють і заражають повітря, а нечисте повітря викликає жовту лихоманку, яка є справжнім лихом для цієї прекрасної країни. Отруйна гниль накопичується у морських водах і лихоманка шириться від устя ріки Ла-Плата до Флоридської протоки.

Якщо вірити у прогнози Туснеля, то це ще квіточки порівняно з тими бідами, які випадуть на долі наших нащадків, коли людина винищить усіх тюленів і китів. Тоді морські води, заполонені полчищами кальмарів, медуз і спрутів, перетворяться на джерела усіляких інфекцій, тому що більше не буде, я цитую, «тварин з об'ємними шлунками, яким сам Бог велів борознити поверхню моря і випасатися на його дні».

Так закінчилося наше перебування поблизу берегів Амазонки, і тієї ж ночі «Наутилус» вийшов у відкрите море.

Розділ вісімнадцятий

Спрути

У продовж декількох днів «Наутилус» віддалявся від американських берегів. Капітан Немо, вочевидь, не хотів запливати у води Мексиканської затоки і проминав ті, що омивають Антильські острови.

Шістнадцятого квітня ми спостерігали за Гваделупою і Мартинікою, але не безпосередньо, а з відстані тридцяти миль. Канадець не втрачав надії на втечу і планував здійснити її у Мексиканській затоці. Він розглядав два варіанти: самим дістатися землі або ж підпливти до першого ліпшого судна, одного з тих численних, що здійснюють каботажні рейси між островами. Здійсненню його планів заважало лише те, що непомітно заволодіти шлюпкою було неможливо. Тож коли ми знову борознили води відкритого океану, наш друг канадець був украй не в дусі: ще один шанс втекти було втрачено.

Я, Консель і Нед Ленд довго обговорювали наші шанси на втечу. Ми вже півроку перебували в полоні у капітана «Наутилуса». Усім трьом ця ситуація добряче набридла. За час вимушеного плавання ми пройшли понад сімнадцять тисяч льє, і, як слушно зауважував наш бунтар, кінця-краю цій подорожі не було видно. Наша розмова закінчилася тим, що Нед Ленд вибив з мене слово востаннє по-доброму запитати капітана Немо, доки він має намір волочити нас за собою морями світового океану.

Ультимативна вимога канадця мені дуже не сподобалася. Я знав, що такими методами ми навряд чи досягнемо бажаного. Сподіватися на добру волю капітана Немо не доводилося, усе залежало тільки від нас. До того ж я помітив, що капітан Немо дедалі більше сторонився нас і уникав будь-яких розмов. Раніше він охоче розповідав мені про різні підводні чудеса, сам ініціював ці розмови, а тепер днями не заходив до вітальні і бібліотеки.

Що його так змінило? Себе я не мав чим докорити. Можливо, його гнітила наша присутність на борту судна, а як позбутися нас без ризику викрити себе, він не знав. Я майже втратив надію на те, що він коли-небудь подарує нам свободу.

Тому я попросив канадця дати мені час, щоб все до ладу обдумати, перш ніш перейти до конкретних дій. Я прекрасно розумів, що завести мову з капітаном про наше звільнення — значить нагадати йому, що ми про це все ще мріємо, а отже, навести на себе підозру. Я не знав, як переконати капітана, що він має відпустити нас. Можна було б спекулювати на темі здоров'я. Але ні! Якщо забути про страшне випробування у торосах Південного полюса, то ні я, ні Консель, ні Нед Ленд ще ніколи не почувалися краще. Здорове харчування, морське повітря, впорядковане життя, рівна температура виключали можливість недуги, і я добре розумів усі переваги такого способу життя для людини, яка без жалю відкинула всілякі спогади про землю. А для капітана Немо це були ідеальні умови. Він плаває, куди забажає, шляхами, яких не знає ніхто, крім нього; ними він пливе до своєї мети.

Але ж ми не погоджувалися порвати зв'язки із землею і людьми. Щодо мене особисто, то я б не хотів, аби, коли проб'є мій смертний час, всі мої напрацювання лежали разом зі мною на дні якогось моря, я мріяв подарувати їх людству. Саме тепер я мав достатньо достойного матеріалу для написання прекрасної пізнавальної книги про море. Я мріяв, щоб ця книга якомога швидше побачила світ.

От хоча б розповісти про те, скільки дивовижних створінь можна побачити крізь ілюмінатори у водах Антильських островів, усього на глибині десяти метрів під поверхнею! Серед інших зоофітів тут зустрічаються і сифонофори-фізалії, відомі як «португальські військові кораблики» і схожі на довгасті перламутрові бульбашки з відливом, які плавають, виставляючи на вітер свої мембрани і розпустивши сині щупальця, наче шовкові нитки; багато тут і медуз, що милують око, але у разі доторку випускають їдку рідину, що жалить, як кропива.

Серед риб заслуговують на увагу малабарські скати, представники хрящових риб завдовжки до десяти футів. Ці великі створіння з трикутними грудними плавцями, горбатою спиною і очима, розташованими у задній частині голови, важать до шестисот фунтів.

Тут були і американські балісти, яких природа розмалювала лише у чорні та білі кольори, і довгопері бички, довгасті, м'ясисті, з жовтими плавцями і випнутою щелепою, макрелі, завдовжки сто шістдесят сантиметрів, з короткими, проте гострими зубами, тіла яких покриті дрібною лускою (вони належать до альбакорів), барабулі, від голови до хвоста посмуговані золотими лініями, — вони плавали зграйками, енергійно рухаючи плавцями. Ці ювелірні витвори природи особливо цінувалися римськими багатіями, які дотримували суворого правила: «Лови їх, але не їж!» Золотисті помаканти, оздоблені природою смарагдовими смугами і зодягнуті нею у шовк та оксамит, пропливали перед нашими очима, як заможні сеньйори з картин Веронезе; спаруси утікали від нас, старанно працюючи грудними плавцями; клюпонодони, завдовжки до п'ятнадцяти дюймів, освітлювалися власним фосфоричним світлом; обережні кефалі плюскали по воді товстими м'ясистими хвостами;