Жюль Верн - 20 000 льє під водою

залишаючись при цьому спокійним і врівноваженим, не дозволяючи собі скаржитись на обставини.

Наступного ранку дихати стало ще важче. Ми почували себе так, ніби були страшенно п'яними.

Шостого дня капітан Немо зрозумів, що у нашій ситуації кирки і ломи — недоладне знаряддя, тому прийняв рішення проломити льодяний шар, який відділяв нас від вільної води, у інший спосіб. Він не піддавався фізичним і моральним мукам. Сила волі цієї людини вражала, він перемагав самого себе! Навіть задихаючись від нестачі кисню, він напружено, а головне, результативно, думав!

Капітан наказав зрушити «Наутилус» з льодяного ложа, облегшити його і дещо змінити центр ваги. Коли «Наутилус» трохи піднявся, матроси підтягнули його канатами з таким розрахунком, щоб той став просто над ще не до кінця прорубаною виїмкою, зробленою за обрисами його ватерлінії. Тільки-но резервуари наповнилися водою до необхідного рівня, «Наутилус» опустився і вклинився у цю виїмку.

До того моменту весь екіпаж уже зібрався на борту судна, подвійні зовнішні двері було зачинено.

Вентилі резервуарів були відкриті до кінця, і у труби влилося сто кубічних метрів води, які збільшили вагу «Наутилуса» на сто тисяч кілограмів.

Ми слухали і чекали, навіть забувши про свої страждання: вони були нічим порівняно з надією, яку вдихнула в нас ідея капітана Немо проломити лід. Ми усі повірили, що наш «Наутилус» може бути успішним криголамом. У голові гуло, проте скоро я почув якесь потріскування під корпусом судна. Це почалося зміщення поверхні крижини. Нарешті лід тріснув з дивним шумом — так, ніби розірвали гігантський аркуш паперу. «Наутилус» почав опускатися.

— Продерлися! — прошепотів мені на вухо Консель.

Я не спромігся на відповідь, лише схопив його за руку і почав стискати її сильними конвульсивними рухами.

Наш «Наутилус» силою своєї ваги врізався у воду, як ядро, інакше кажучи, немовби падав у ніщо, у порожнечу. Тієї ж миті усю електричну енергію спрямували на насоси, щоб якомога скоріше викачати воду з резервуарів. Через декілька хвилин падіння сповільнилося. А ще трохи згодом манометр показав, що судно піднімається. Гвинт запрацював так швидко, що залізний корпус увесь тремтів аж до заклепок. Так ми мчали на північ.

Це була велика перемога, але не всього бою — лише у першому раунді. Адже треба було ще вибратися на поверхню. Ми, проте, не могли знати, скільки триватиме наше плавання під торосами, поки ми дістанемося океанського простору, не скутого льодами. Я навіть не міг сказати, скільки зможу ще чекати.

Я валявся на дивані у бібліотеці і почувався ні живим, ні мертвим. Моє обличчя стало бузковим, губи взагалі посиніли. Життя в мені завмирало, я втратив відчуття часу. Мої м'язи перестали скорочуватися. Зараз не скажу, скільки часу я пронидів у такому стані. Свідомість ще трохи працювала, і я розумів, що це початок передсмертної агонії. Так, я розумів, що… помираю.

Та раптом я опритомнів. Пара ковтків свіжого повітря повернули мене до життя. Господи, невже ми спливли на поверхню?

Але ні! Це мої вірні друзі, Нед Ленд і Консель, жертвуючи собою, вирішили порятувати мене і віддали мені залишок того свіжого повітря, який був у одному з апаратів! Я хотів було відштовхнути апарат, але друзі схопили мене за руки і упродовж декількох секунд дарували мені насолоду дихання.

Трохи прийшовши до тями, я перевів погляд на годинник: була одинадцята година. Отже, вже настало 28 березня. «Наутилус» ішов з неймовірною швидкістю — сорок миль за годину.

Я згадав про капітана Немо: де він? Невже загинув? А може, загинули і його товариші?

Манометр показував, що до поверхні лише двадцять футів. Та невже лід неможливо пробити? Можливо! Так чи інакше, а я відчував, що «Наутилус» готується до цього.

Після першого рішучого удару «Наутилус» довбав лід помалу: то вдаряючи, то відпливаючи для розгону. Нарешті останнім ривком «Наутилус» пробився до зледенілої поверхні моря і продірявив її. Скляні вікна розверзлися, і хвилі морського повітря щедро полилися усередину «Наутилуса».

Розділ сімнадцятий

Від мису Горн до Амазонки

Я й досі не знаю, як опинився на палубі, припускаю лише, що мене туди виніс канадець. Та хто б це не зробив, буду вдячний йому до гробу, бо я міг дихати! Я жадібно вдихав живлюще морське повітря. Поряд зі мною були мої друзі, вони також насолоджувалися тим, чого не помічають люди, але без чого не проживуть і години. Після тривалого голодування не можна накидатися на їжу Але повітря не буває забагато, ми могли не стримуватися, а вдихати його стільки, скільки приймали наші спраглі легені. Морські брижі щедро поставляли солодке п'янке повітря нашим органам дихання.

— Кисень… яке ж це благо для людини! — говорив Консель. — Тепер пан професор може вільно дихати. Тут вистачить повітря на всіх.

Нед Ленд не сказав жодного слова. Він лише відкривав свій рот, але так широко, що навіть акула злякалась би. А який у нього був могутній вдих! Легені канадця мали таку тягу, як добра піч! Ми швидко поновлювали сили. Я озирнувся і побачив, що на палубі більше нікого немає. Жодної людини з екіпажу, навіть капітана Немо не було. Дивні вони якісь, члени команди. Вони вдовольнялися тим повітрям, яке циркулювало всередині судна і яке вливалося туди поволі. Жоден із них не вийшов насолодитися необмеженим морем повітря!

Перше, що я вимовив, — це слова вдячності моїм рятівникам.

— Та годі вже, професоре, — не приймав слів вдячності Нед Ленд, — годі про це! Ніякої нашої заслуги тут немає. Все просто, як у математиці: ваше життя дорожче за наші. Тож треба було в першу чергу рятувати вас.

— Не те ви кажете, Неде, — відповів я. — Найбільша цінність у світі — це люди з доброю, благородною душею і вдачею, здатною на жертовність. А ви саме такими і є! Тепер ми назавжди пов'язані, і стосовно мене ви маєте повне право…

— І я ним неодмінно скористаюся, — перервав мене канадець.

— Гай-гай! — вигукнув Консель.

— Так, скористаюся правом, — продовжував Нед Ленд, — забрати вас із собою, коли покидатиму цей диявольський «Наутилус».

— Якщо я не помиляюся, то ми на вірному шляху? — запитав Консель.

— Так, — погодився я, — ми йдемо до сонця, а сонце у нашій ситуації— це північ!

— Усе це так, — сказав канадець, — от тільки хотілося б знати, куди ми підемо далі, у який океан.

Відповіді на це запитання я не знав. Треба було набратися терпіння: ще трохи — і ми про все дізнаємося. «Наутилус» ішов на всіх парах. Ми швидко перетнули