Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том сьомий

ярдів сто й мало не потопили, обідравши один облавок. Нарешті мандрівці вибилися на вигин течії, і човна понесло геть від берега. Головне було досягти середини річки, де в них на очах дрібні крижинки змерзалися в цілі брили. Відштовхуючись веслами від цих брил, часом виплигуючи на них і руками просуваючи човна вперед, за годину вони дісталися стрижня річки. Та не минуло й п'яти хвилин, як човен застряг у крижаному кільці. Річка тужавіла просто на плаву. Брили змерзалися одна з одною, і врешті човен опинився посеред величезної крижини футів сімдесят п'ять у перетині. То боком уперед, то кормою човен якось посувався по річці, коли вона розривала одні свої пута, щоб одразу ж потрапити в інші, ще цупкіші. Збігали години, а Куций палив собі грубку, готував їжу і наспівував свою бойову пісеньку.

Насунулася ніч, і після довгих марних спроб вибратись на берег вони безпорадно помчали крізь темряву за водою.

— А що, як проминемо Доусон? — збентежився Куций.

— Тоді вернемось пішки, — відповів Кіт, — якщо нас до того не зітруть крижані громаддя.

Небо було погідне. Обабіч річки у мерехтінні зірок невиразно мріли обриси гір. Близько одинадцятої ген попереду почувся приглушений гуркіт. Крига вповільнювала плав; цілі брили громадилися одна на одну і з тріскотом розбивалися. На річці утворювалися затори. Одна велетенська брила стала руба, налетіла на крижину з подорожніми й змела з собою цілий бік човна. Проте решта човна залишилась на тій самій крижині, і тільки на мить у цьому вихорі вони побачили поруч себе чорну водяну хлань. А потім усякий рух завмер. За півгодини річка ніби зібралася на силі й рушила далі. Так тривало з годину, а тоді її знову скувало. Опісля річка ще раз зворухнула на собі кригу і з диким гуркотом ринула вниз. Нарешті, Юкон скорився й завмер, тепер уже на півроку, саме коли подорожні побачили вогники на березі.

В Доусоні зібралися цікаві подивитись на кригостав, а з темряви до них долинала бойова пісенька Куцого:

Як агронавти в давнину,

Пливем шляхом тяжким,

Тум-тум, тум-тум, тум-тум, тум-тум,

За Руном Золотим.

VII

Цілих три дні Кіт і Куций переносили півтори тонни вантажу з середини річки до рубленої хатини на пагорку, що її купили Стайн і Спраг в Доусоні. Смерком, коли вони впорали всю цю роботу, Спраг покликав Кіта до себе в теплу оселю. Надворі термометр показував шістдесят п'ять градусів під нулем.

— Ви прослужили, Смоку, менш як місяць, — сказав Спраг. — Але ось ваші гроші сповна і бажаю вам щасливої дороги.

— А домовленість! — аж скрикнув Кіт. — Ви ж знаєте, що тут голоднеча. Навіть у копальнях не дістати роботи без своїх харчів. Ми ж домовлялися…

— Не знаю я ніякої такої домовленості! — урвав його Спраг. — Ви теж не знаєте, Стайне? Ми найняли вас на місяць. Ось вам гроші. Розпишіться.

Кіт стиснув кулаки і аж побагровів увесь. Спраг і Стайн сахнулися від нього. Але Кіт зроду ще нікого й пальцем не торкнув у гніві, до того ж він почувався куди дужчим за Спрага, тим-то й не наважився його зачепити.

Куций усе те бачив і чув.

— Смоку, — мовив він рішуче. — Я теж забираюся від цих телепнів. Оце зараз же. Ми з тобою підемо вдвох. Гаразд? Бери свої коци і йди до «Оленячого Рогу». Зачекай там на мене, доки я тут усе залагоджу. Одержу, що мені належиться, та дам здачі. Моряк з мене плохенький, але тут, на твердому грунті, я вже можу трохи й смоктонути.

За півгодини Куций з'явився до шинку «Оленячий Ріг». Завваживши у нього кров на руках та подряпану щоку, Кіт переконався, що він таки дав Стайнові й Спрагові здачі.

— Глянув би ти, що робиться в їхній хатині! — жваво доповідав Куций. — Там така веремія! Ладен закластися, що вони з тиждень і носа не висунуть на вулицю. А тепер що будемо далі діяти? Харчі тут півтора долара фунт. Робота тільки на своїх харчах. Оленину продають по два долари фунт, та її й немає. У нас грошей стане на місяць, і то лише на харчі та набої. То чи не гайнути нам далі, на Клондайк? Не трапимо на лосів, пристанемо до індіян. І якщо ми за півтора місяці не роздобудемо хоч би п'ять тисяч фунтів м'яса, то я… Їй-бо, повернуся й перепрошу наших господарів. Згода?

Кіт простяг йому руку, але потім сказав нерішуче:

— Я ж темний у мисливстві. Куций урочисто підніс склянку:

— Зате тобі смакує ведмедина. А полювати я тебе навчу.

ПОХІД ДО СТРУМКА ІНДІЯНКИ

I

За два місяці Смок Беллю та Куций повернулися з полювання на лосів у Доусон і зупинилися в «Оленячому Розі». Полювалося їм вдало, м'ясо вони збули по два з половиною долари за фунт і мали тепер три тисячі доларів золотим піском та добрий запряг собак. Їм просто поталанило. Дарма що золотошукачі позаганяли всю дичину за сотню миль і далі в гори, — Кіт з Куцим, не пройшовши й півста миль, забили у вузькому яру чотирьох лосів.

Звідкіля взялися ті лосі — годі було й пояснити, бо того самого дня чотири зголоднілі індіянські родини повідали мисливцям, що ось уже три дні не мали аніякої здобичі в горах. Вимінявши за м'ясо собак, ледь живих з голоду, та підгодувавши тиждень, Смок та Куций запрягли їх і перевезли лосину на порожній доусонський ринок.

Тепер клопіт був, як обернути золотий пісок на харчі. Борошно та боби коштували півтора долара фунт, але їх ніхто не продавав. Лабети голоду стискали Доусон. Сотні людей з повними кишенями й порожніми шлунками мусили втікати з міста. Багато спустилося річкою ще до криго-ставу, а ще більше, взявши свої мізерні запаси, помандрували пішки шістсот миль кригою в Даю.

Смок зійшовся з Куцим у теплому шинку й одразу завважив, що той сяє з радощів.

— Кепсько жити без віскі та цукру, — випалив Куций замість привітання, оббираючи з вусів крижинки. — А мені пощастило дістати вісімнадцять фунтів цього самого цукру. І лиш по три долари за фунт. А в тебе що?

— Я також не байдикував, — гордо сповістив Смок. — Розжився на п'ятдесят фунтів борошна. Ще стільки пообіцяв продати мені один з Адамової річки.

— Чудово. Цього нам стане, поки скресне річка. А знаєш, Смоку, в нас непогані собаки. Скупник давав мені по дві сотні за кожного. Я сказав йому, хай не моститься. Вони в