Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том сьомий

нас собаки дай боже, коли під'їли м'яса, але ж це м'ясо по два з половиною долари фунт! Ходімо, вип'ємо. Треба примочити ці вісімнадцять фунтів солодощів.

За кілька хвилин, відваживши золотий пісок за віскі, Куций раптом шарпнувся.

— А хай тобі, зовсім забув, що в мене ж зустріч з одним у «Тіволі»! Він продає припахлий бекон по півтора долара фунт. Ми зможемо годувати ним собак та й заощадити по долару в день. Бувай!

— Бувай! — кинув Смок. — Я також піду додому.

Та ледь вийшов Куций, як у подвійних дверях з'явився завинений у хутра чоловік. Угледівши Смока, він приязно всміхнувся, і Смок упізнав містера Брека, того самого, якому він провів човна через Квадратовий яр та пороги Білого Коня.

— Я почув, що ви в місті, — квапливо мовив Брек, коли вони потисли один одному руки, — і вже ось півгодини шукаю вас. Ходімо звідси, я хочу побалакати з вами.

Смок з жалем глянув на розжарену до червоного грубку.

— А тут не можна?

— Ні, ні, справа поважна. Ходімо надвір.

Виходячи з шинку, Смок скинув рукавицю, черкнув сірником і глянув на термометра, що висів за дверима. Мороз обпік йому руку, й він поспішивсь надягнути рукавицю. У небі веселкою вигравало північне сяйво, а по місту чулося тужливе виття тисяч собак.

— Скільки показує? — запитав Брек.

— Шістдесят під нулем, — Кіт сплюнув для більшої переконливості, і слина замерзла в повітрі. — Термометр має роботу. Годину тому було п'ятдесят два. Не хотів би я зараз бути в дорозі.

— А оце ж доведеться, — прошепотів Брек озирцем, щоб ніхто, бува, не почув. — Ви знаєте струмок Індіянки, що впадає в Юкон з того боку, миль за тридцять звідси?

— Там нема нічого, — заперечив Смок. — Його дослідили ще кілька років тому.

— Так само й решту багатих річок. Ось послухайте. Це справжній скарб! І неглибоко — від восьми до двадцяти футів. Жодної ділянки, що дала б менше як півмільйона. Тільки це превелика таємниця. Про це знають лише двоє-троє моїх найближчих друзів. А я пообіцяв дружині, що не поїду звідси, доки не розшукаю вас. Бувайте! Мої клунки сховані на березі. Я обіцяв друзям, що виїжджатиму поночі. Бо уявляєте, що зчинилося б, якби побачили вас на санках з усім начинням! Беріть свого приятеля — і гайда. Запаколіть четверту або п'яту ділянку від Знахідки. Не забудьте: струмок Індіянки. Третій за Шведським струмком.

II

Увійшовши до хатини на околиці Доусона, Смок почув знайоме хропіння.

— Спати, спати! — пробурмотів Куций, коли Смок торкнув його за плече. — Я не в нічній зміні, — огризнувся він, коли той поторсав його дужче. — Розкажи про свій клопіт буфетникові.

— Надягай штани! — прошепотів йому Смок. — Треба запаколити дві ділянки.

Куций підвівся і тільки почав лаятися, як Смок затулив йо>іу рота.

— Тихше, — остеріг він. — Справа дуже пильна. Розбудиш сусідів. Усе місто спить.

— О, знаю я ці таємниці. Ніхто нікому нічого не каже, тільки всі вже в дорозі.

— Це на струмку Індіянки, — вів і далі пошепки Смок. — Річ певна. Мені сказав Брек. Золото неглибоко, майже під мохом. Збирайсь! Підемо порожнем.

Куций заплющив очі й знов уклався. Смок стягнув з нього укривала.

— Якщо не хочеш, я йду сам, — сказав він. Куций враз схопився й почав одягатися.

— І собак візьмемо? — спитав він.

— Ні. Навряд, щоб там була стежка, і пішки буде швидше.

— Тоді я кину їм їсти побільше, щоб не подохли, поки повернемося, а ти прихопи березової кори та свічку.

Куций відчинив двері й, ужалений морозом, одразу опустив иавушники в шапці та натяг рукавиці.

Хвилин за п'ять він повернувся, розтираючи носа.

— Смоку, бігме, я проти цієї подорожі, — відраджував Куций. — Адже надворі холодніше, ніж у пеклі за тисячу років до першого вогню. До того ж сьогодні п'ятниця, та ще й тринадцяте число. І взагалі дідька лисого ми вхопимо.

Та проте, взявши з собою невеликі похідні клунки, вони зачинили двері й рушили вниз із пагорбка. Полярне сяйво згасло, тож їм довелося ступати лиш при непевному світлі миготливих зірок. На повороті стежки Куций шугонув по коліна в глибокий сніг і почав клясти той день, місяць і рік, коли вродився на світ.

— Не можеш помовчати? — дорікнув йому Смок. — Облиш свій календар, а то розбудиш увесь Доусон.

— Так-таки й увесь! Бачиш світло в отій хатині? А в тій? А чуєш, он двері рипнули? Аякже, Доусон спить! Чого ж тоді вікна блимають? Либонь, у кожного похорон. Боронь боже, щоб доусонці вибиралися в дорогу!

Коли вони зійшли до підніжжя пагорба й були вже, власне, в місті, вікна справді посвітилися вогниками, скрізь хряскали двері, а позаду почувся тупіт багатьох мокасинів по добре втоптаному снігу. Куций знов озвався.

— Та й до біса ж людей проводжають небіжчиків!

На стежці вони перестріли чоловіка, що приглушеним голосом кликав:

— Чарлі, хутчій!

— Бачиш, Смоку, клунок у нього за плечима? Певне, цвинтар далеченько, коли жалобники тягнуть з собою укривала.

Коли Смок та Куций вийшли на головну вулицю, услід їм уже чимчикувало з сотню доусонців, а доки вони у тьмяному зоряному світлі трапили на стежину до річки, позаду їх було ще й більше. Куций якось послизнувся і з висоти либонь тридцяти футів скотився в пухкий сніг. Смок теж не забарився й налетів на Куцого, що саме виборсувався на ноги.

— Цур, я перший надибав жилу! — ущипливо випалив Куций, витрушуючи сніг з рукавиць.

А за хвильку вони вже мусили відкараскуватись від цілої лавини людських тіл, що валилися на них згори. Поки ставала крига, утворився зашерет, а тепер нагромаджені крижані горби підступно припорошило снігом. Смокові набридло раз у раз боляче спотикатися в пітьмі, і він запалив свою свічку. Люди позаду жваво привітали цей його почин. У безвітряному повітрі свічка горіла яскраво, і Смок зміг прискорити ходу.

— Таки справжнісінький похід! — вирішив Куций. — Чи, може, це все сновиди?

— Та хоч би там як, а ми — попереду, — відказав йому Смок.

— Аякже? А то все, либонь, світлячки. Он глянь — один, другий… Перед нами їх ще ціла вервечка!

І справді, впродовж цілої милі до західного берега Юкону мерехтіли свічки, хоча позаду, на високому березі, а якого вони щойно скотилися, свічок було ще більше.

— Таж це, Смоку, не похід, а переселення народів! Попереду їх добра тисяча, а за нами і в десять не вбереш. Послухай-но моєї ради. Я вже знаю. Нічого не буде з цього походу. Ходімо собі додому та виспимось.

— Побережи краще