Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том сьомий
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ну, невже? Ноги, правда, в мене куці, та м'язи гнучкі й не знають утоми. Жоден тутешній ходак мене не випередить.
Смок уже переконався, що його приятель у ногах неабиякий мастак, але таки під'юджував:
— А я стишую ходу, щоб ти не відставав.
— Так он воно чого я наступаю тобі на п'яти! Знаєш, голубчику, не можеш іти швидше, пусти мене вперед.
Смок прискорив ходу й незабаром наздогнав передній гурт.
— Ану-бо, наддай, Смоку! — підганяв його Куций. — Випередьмо цих непохованих мерців. Тут їм не похорон. Іти так іти, щоб аж п'яти шкварчали!
Смок налічив у гурті вісьмох чоловіків та двох жінок. Незабаром, ще не вийшовши з зашеретів, вони випередили й другий гурт — душ із двадцятеро. За кілька футів од західного берега стежка звертала на південь і виходила на рівну кригу, щоправда, покриту кількома футами снігу. Через сніг пролягав санний слід, вузенька стрічка в два фути, втоптана ногами. Ступиш убік — і загрузнеш по коліна. Випереджувані неохоче вступалися з дороги, тож Смок із Куцим частенько мусили поринати в глибочезний сніг.
Куций був украй похнюплений і сердитий. Коли передні обурювалися, що треба його пропускати, він і собі огризався.
— І куди ти квапишся!? — спитав котрийсь із них.
— А ти куди? — відказав Куций. — Учора з Індіяни поперла сила народу. Вони вже там, і ти лиш облизня схопиш.
— Як так, то й тобі нічого квапитись.
— Кому? Мені? А я зовсім не шукач! Я на урядовій службі. У мене справа. Спішу до струмка Індіянки переписувати населення.
— Гей, малюче, а ти куди? Невже сподіваєшся на займанку? — почулося з другого боку.
Куций не забарився з відповіддю.
— Я? А хто ж, як не я, відкрив Індіянку? Оце зареєстрував займанку й повертаюсь, аби кляті чечаки її не загарбали.
В середньому ходаки покривали по три з половиною милі за годину; Смок та Куций — по чотири з половиною, а коли пускалися притьмом — то й ще більше.
— Я таки зажену тебе, Куций, — дражнив Смок товариша.
— Ов! А я так дремену, аж підметки повідлітають з твоїх мокасинів! Хоча все це намарно. Оце я прикидаю подумки: кожна займанка — п'ятсот футів, тобто їх десять на милю. Перед нас іде з тисячу таких, як ми, а струмок менше сотні миль завдовжки. Тож бачиш, скільки людей вхопить облизня! І ми з тобою також.
Перш ніж відповісти, Смок раптом наддав ходи й, випередивши ще кроків на шість Куцого, гукнув йому:
— Якби ти не теревенив без угаву та хутчіше тупав, то ми вже б і випередили декого з тої тисячі.
— Хто? Я? Пусти-но мене вперед, я тобі покажу, як треба ходити!
Смок тільки усміхнувся й знову наддав ходи. Тепер він глянув на цю пригоду зовсім з іншого боку. В його пам'яті зринув вислів одного божевільного філософа [16] про «переоцінку цінностей». І справді, йому тепер більше кортіло випередити Куцого, аніж здобути золота. Смокові сяйнула гадка, що в грі найважливіше — грання, а не сам виграш. Усі сили його душі, його розуму й м'язів спрямовані на те, щоб перемогти оцього Куцого, котрий зроду не розгортав книжки й не міг відрізнити вищання катеринки від оперної арії.
— Куций, а я таки зажену тебе до смерті! Відколи я ступив на берег Даї, я немов удруге народився. Тіло моє стало туге, мов тятива, й гірке, мов укус гримучої змії. Ще кілька місяців тому я б луснув, а такого образу не придумав. Я мусив спершу його в житті пережити, але тепер, коли пережив, цей образ мені ні до чого. Тепер я справжній чоловік і можу дати відсіч будь-кому, хто мене зачепить. Отож пропускаю тебе вперед на півгодини, упирайся, як хочеш, а тоді я піду попереду і покажу тобі, як треба ходити.
— Ну невже? — добродушно оскірився Куций, — Молоко ще не обсохло, а він і собі туди ж! Не сунься, хлопче, поперед батька в пекло, ліпше повчись у старших.
Щопівгодини вони мінялися місцями. Та й не розмовляли багато. Жвава хода зогрівала їх, а видих застигав у них на підборідді. Мороз так допікав, що доводилося безперестанку терти рукавицями носа й щоки. І досить було хоч на хвильку дати спочинок рукам, як тіло геть крижаніло, і тоді, щоб відновити кровообіг, вони мусили щосили розтирати лице.
Не раз їм здавалося, що вони вже випередили всіх, та потім знову й знову наздоганяли людей, які вийшли з Доусона раніше. Дехто з них намагався додержати їм ходи, та за милю-дві дороги неминуче відставав і зникав у темряві позаду.
— Ми всю зиму в дорозі, — зауважив Куций, — а оці трутні геть розкисли по своїх теплих хатинах і ще хочуть змагатися з нами. Коли б хоч із них була справжня закваска, то інша річ. Бо що-що, а вже ходити правдивий рудокоп, як ніхто, вміє.
Раз Смок черкнув сірником і глянув на годинника. Але вдруге на це вже не важився — йому в пальці так шпигонув мороз, що з півгодини зашпори не одходили.
— Четверта година, — сказав він, натягши рукавиці, — а ми вже випередили зо три сотні.
— Триста тридцять вісім, — поправив Куций. — Я лічив. Гей-но, оступіться! Дайте дорогу тому, хто вміє ходити.
Це він погейкував на вкрай здороженого чоловіка, що ледве дибав попереду і заступав стежку іншим. Цей та ще один — ото тільки й було невдах, що Смок із Куцим перестріли дорогою, самі йдучи тепер чи не попереду всіх. Про страхіття тієї ночі вони довідалися згодом. Втомлені люди сідали перепочити і більше не підводилися. Семеро замерзло на смерть, а десятки позбулося пальців на руках та ногах у доусонських шпиталях. І іч велелюдного походу до струмка Індіянки видалася найхолодніша за цілу зиму. Перед світанком спиртові термометри в Доусоні показували сімдесят градусів під нулем. А більшість подорожан тієї ночі були новоприбульці, зовсім не призвичаєні до морозів.
Трохи згодом Смок та Куций наздогнали ще одного ходака, що геть дійшов краю. Бідолаха сидів обіч стежки на крижині, під полярним сяйвом, що світлометом опромінило півнеба.
— Уставай, сестричко Мері, — привітав його Куций. — Ворушися, бо замерзнеш.
Та чоловік мовчав, і подорожани спинилися приглянутись ближче.
— Твердий, мов коцюба, — сповістив Куций. — Штовхни його, то ще й переломиться.
— Чи він хоч дихає? — озвався Смок, скинувши рукавицю й силкуючись через хутро та вовняну куртку намацати серце.
Куций припав голим вухом до закрижанілих вуст чоловіка.
— Не дихає,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори у дванадцяти томах. Том сьомий», після закриття браузера.