Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

Не відповідаючи, Клер зісковзує з каменя й дістає з-за нього валізу з одягом. Широким жестом розстібає її та витягує смокінг, брюки, й одну з тих клятих ділових сорочок, для яких потрібні запонки. Затим дістає чемодан, у якому спідня білизна, ремінь, краватка-метелик, запонки і гарденія. Я серйозно стривожений і завчасно не попереджений. Обмірковую доступну інформацію.

– Клер, ми ж не одружуємося сьогодні, не робимо нічого божевільного, так? Тому що я знаю: наш ювілей восени. У жовтні. Наприкінці жовтня.

Клер відвертається, поки одягаюся.

– Тобто ти не пригадуєш, коли саме у нас ювілей? Як це по-чоловічому.

Зітхаю.

– Кохана, ти ж розумієш, що я це знаю, просто не можу зараз згадати. Та в будь-якому разі, з днем народження.

– Мені вісімнадцять.

– Боже мій, не може бути. Здається, тільки вчора тобі було шість.

Клер, як завжди, заінтригована ідеєю, що недавно я бачив іншу Клер, старшу чи молодшу.

– Ти недавно бачив мене шестирічну?

– Щойно лежав у ліжку, а ти читала «Емму». Тобі було тридцять три. Мені зараз сорок один, і я відчуваю кожну хвилину. – Розчісую пальцями своє волосся і проводжу рукою по щетині. – Клер, пробач, дуже шкода. Боюся, що я не в найкращій формі для твого дня народження. – Засилюю гарденію в петельку смокінга й починаю застібати запонки. – Я бачив тебе шестирічну десь два тижні тому. Ти намалювала мені качку.

Клер червоніє. Рум’янець поширюється її лицем, як крапля крові в мисці молока.

– Ти голодний? Я приготувала для нас бенкет!

– Звичайно, голодний. Я зморений, вмираю з голоду і подумую про канібалізм.

– Поки що у цьому немає потреби.

Щось у її тоні змушує мене напружитися. Відбувається щось, про що я не здогадуюсь, а Клер сподівається, що я про це знаю. Вона аж наспівує щось від радісного збудження. Розмірковую про відносні переваги простого зізнання у своєму невігластві в порівнянні тим, що й надалі прикидатимуся обізнаним. Вирішую поки пустити все на самоплив. Клер розстилає ковдру, яка пізніше стане нашою постіллю. Обережно сідаю, з радістю впізнавши її блідо-зелений колір. Клер розпаковує бутерброди, маленькі паперові стаканчики, столове срібло, крекери, крихітну чорну баночку ікри з супермаркету, шоколадно-м’ятне печиво «Гел скаут», полуниці, пляшку «Каберне» з вигадливою етикеткою, сир Брі, що трохи розтопився, і паперові тарілки.

– Клер. Вино! Ікра! – Я вражений, та чомусь не втішений. Вона простягає мені «Каберне» і коркотяг. – Е-е, гадаю, я про це згадував, але мені не можна пити. Настанова лікаря. – Клер здається пригніченою. – Але, певна річ, я можу їсти… І прикинутися, що п’ю. Тобто якщо це допоможе. – Не можу позбутися відчуття, що ми граємо «дочки-матері». – Не знав, що ти п’єш. Я про алкоголь. Тобто навряд чи бачив, щоб ти коли-небудь пила.

– Ну, мені це не дуже подобається, але, оскільки це така знаменна подія, я подумала, що було б непогано принести вина. Напевне, шампанське пасувало би краще, але в комірчині знайшла тільки це, тому й принесла його з собою.

Відкорковую вино й наливаю нам по паперовому стаканчику. Ми мовчки піднімаємо їх. Вдаю, що потягую своє. Клер підносить до рота, діловито ковтає вино й промовляє:

– Не таке вже й погане.

– Пляшка коштує двадцять доларів з чимось.

– Ого. Що ж, чудове вино.

– Клер. – Вона розгортає бутерброди з житнього хліба, які просто засипані огірками. – Не хочу здаватися тупим… Тобто очевидно, що у тебе день народження…

– Мій вісімнадцятий день народження, – погоджується вона.

– Ну, для початку, я дуже засмучений, що не маю для тебе подарунка… – Клер дивиться здивовано, тож розумію, що вгадав: я на правильному шляху. – Але ти знаєш, що я ніколи не знаю, коли прийду, і нічого не можу взяти з собою…

– Я все це знаю. Та хіба ти не пам’ятаєш, коли востаннє був тут, ми все обдумали; тому що сьогодні останній день зі списку, а також мій день народження. Ти не пам’ятаєш? – Клер пильно дивиться на мене, так, ніби сконцентрувавшись, зможе передати мені свої спогади.

– Ох. Я там ще не був. Тобто ця розмова все ще в моєму майбутньому. Цікаво, чому я тоді тобі цього не сказав? У мене й досі залишилося ще багато дат зі списку. Сьогодні справді останній день? Знаєш, ми зустрінемося у сучасному аж кілька років по тому. І відтоді зустрічатимемося.

– Але це так довго. Як для мене.

Настає незручна пауза. Дивно думати, що зараз двадцятип’ятирічний я у Чикаґо, займаюся своїми справами, абсолютно не знаючи про існування Клер, і тому не задумуюсь про власну присутність тут, у цій прекрасній мічиґанській долині чудового весняного дня, коли Клер виповнюється вісімнадцять. Пластиковими ножами намащуємо ікру на крекери «Рітз».

Якийсь час чутно лише хрумкіт шаленого поглинання канапок. Здається, розмова зайшла в глухий кут. І раптом мені вперше стає цікаво, чи повністю чесна зі мною зараз Клер, адже вона знає, що я не дружу із заявками, що починаються зі слів: «Я ніколи…», адже будь-якої миті не знаю свого минулого повністю, воно аж надто переплетене з моїм майбутнім. Переходимо до полуниць.

– Клер. – Вона невинно всміхається. – Про що саме ми домовились, коли бачилися востаннє? Що ми планували на твій день народження?

Вона знову зашарілася.

– Ну, це, – вона показує на пікнік.

– Ще щось? Я про те, це чудово…

– Ну. Так.

Слухаю дуже уважно, бо, здається, знаю, що саме вона скаже.

– Так?

Клер досить почервоніла, але їй вдається з гідністю сказати:

– Ми вирішили покохатися.

– А-а. – Насправді мене завжди цікавив сексуальний досвід Клер до 26 жовтня 1991 року, коли ми вперше зустрілись у моєму реальному часі. Незважаючи на деякі досить вражаючі провокації з боку Клер, я відмовлявся кохатися з нею і провів багато дивовижних годин, розмовляючи з нею про це і намагаючись ігнорувати болючу ерекцію. Але сьогодні Клер юридично, хоча, можливо, поки не емоційно, доросла. Звісно, я не можу постійно викривлювати її життя, адже вона й так мала дивне дитинство через мою присутність у ньому. Скільки ще дівчаток мають можність регулярно бачити свого потенційного чоловіка, котрий з’являється перед ними в чому мама народила? Клер спостерігає за мною, поки я це обдумую. Згадую перший раз, коли кохався з Клер, і мені цікаво, чи це вперше вона кохалася зі мною. Треба буде запитати її про це в моєму теперішньому. Тим часом Клер прибирає все у кошик для пікніка.

– І?

«Якого біса?»

– Так.

Клер збуджена й одночасно налякана.

– Генрі. Ти ж кохався зі мною багато разів…

– Багато, багато разів.

Їй важко продовжувати.

– Це