Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

мій батько. – Іди, – кажу Альбі. Злегка підштовхую її, – йди до дідуся.

Вона починає скиглити.

– Я не бачу дідуся. Я хочу маму.

Повзу в напрямку батька. Впираюсь у чиїсь ноги. Чую крик Альби: «Мамо!» – і зникаю.

Клер: Людей безліч. Усі підходять до мене, посміхаючись. Усміхаюсь у відповідь. Виставка чудова. Шоу чудове, це сталося, я змогла! Я така щаслива й така втомлена. Обличчя болить від посмішок. Тут усі, кого я знаю. Розмовляю з Селією, коли чую якийсь шум у задній частині галереї, відтак чую крик Альби: «Мамо!» Де Генрі? Намагаюсь пройти крізь натовп до Альби. Потім бачу її: вона на Річардових руках. Люди розступаються, щоби пропустити мене. Річард передає мені Альбу. Вона обіймає ногами мою талію, руками обхоплює шию й ховає личко в моє плече.

– Де татко? – м’яко запитую її.

– Зник, – відповідає Альба.

Натюрморт

Неділя, 11 липня 2004 року (Клер тридцять три, Генрі сорок один)

Клер: Генрі спить на долівці в кухні, увесь у синцях і запеченій крові. Не хочу чіпати чи розбудити його. Якийсь час сиджу поруч із ним на холодному лінолеумі. Зрештою встаю і готую каву. Коли кава починає литися у горнятко й гуща ледь побулькує, Генрі скиглить і прикриває очі руками. Очевидно, його побили. Одне око запухло. Здається, з носа йшла кров. Ран не бачу, лише яскраво-фіолетові синці розміром із кулак по всьому тілу. Він дуже худий; хребет і ребра аж випирають. Стирчать кістки тазу, щоки запали. Волосся відросло майже до плечей, проглядаються сиві пасма. На руках і ногах порізи, по всьому тілу укуси комах. Він дуже засмаглий і засмальцьований: нігті чорні, бруд в’ївся у складки шкіри. Пахне травою, кров’ю і сіллю. Поспостерігавши за ним і посидівши поруч якийсь час, вирішую розбудити його.

– Генрі, – тихо кличу його. – Прокидайся, тепер ти вдома… – Обережно голублю його лице, він розплющує одне око. Здається, він ще не зовсім прокинувся.

– Клер, – бурмоче. – Клер.

Зі здорового ока починають текти сльози, він здригається від ридань; притягую його до своїх колін. Плачу. Генрі скручується у мене на колінах, на долівці, і ми здригаємось разом, тісно притулившись і погойдуючись, погойдуючись, разом виплакуючи наше полегшення і наші страждання.

Четвер, 23 грудня 2004 року (Клер тридцять три, Генрі сорок один)

Клер: Завтра Святвечір. Генрі у Вотер-Тауер-Плейс, повів Альбу, щоби показати їй Санту в універмазі «Маршал Філдз», поки я завершую покупки. Тепер сиджу в кав’ярні у книгарні «Бодерз», п’ю каву зі збитими вершками за столиком біля вікна, що виходить на вулицю, і даю ногам відпочити поруч із купою переповнених пакунків, обіпертих на стілець. За вікном вигоряє день, крихітні білі вогники вимальовують кожне дерево. По Мічиґан-авеню поспішають за покупками люди, позаду чую приглушений дзвіночок Санти з Армії Спасіння. Повертаюсь до універмагу, шукаю очима Генрі та Альбу та раптом чую, як хтось мене кличе. Бачу Кендріка зі своєю дружиною Ненсі, Коліном і Надею, що прямують до мене.

Одразу видно, що вони тільки-но вийшли зі «Шварца»: у них приголомшений вигляд батьків, які щойно втекли з пекла іграшкової крамниці. Надя підбігає до мене з вереском: «Тьотю Клер, тьотю Клер! Де Альба?» Колін сором’язливо всміхається й простягає руку, показуючи, що у нього є крихітний жовтий евакуатор. Вітаю його й кажу Наді, що Альба зараз у Санти; Надя повідомляє, що вже бачила Санту минулого тижня.

– Що ж ти попросила? – запитую.

– Хлопця, – каже Надя. Їй три роки.

Я усміхаюся Кендріку й Ненсі. Кендрік упівголоса каже щось Ненсі, і вона промовляє:

– Рота, за мною! Ми повинні знайти книгу для тітки Сільви, – й усі троє поспішають до столиків з товаром. Кендрік жестом показує на порожній стілець навпроти мене.

– Можна?

– Звичайно.

Він сідає й голосно зітхає.

– Ненавиджу Різдво.

– Як і Генрі.

– Справді? Я не знав. – Кендрік спирається на вікно й заплющує очі. Щойно я подумала, що він насправді спить, як Кендрік розплющує їх і питає: – Генрі дотримується режиму прийому препаратів?

– Е-е, думаю, що так. Тобто наскільки це можливо, якщо врахувати, що останнім часом він часто подорожує у часі.

Кендрік барабанить пальцями по столу.

– Наскільки часто?

– Кожні кілька днів.

Здається, Кендрік розлютився.

– Чому він не сказав мені про це?

– Гадаю, він боїться, що ви засмутитесь і покинете цю справу.

– Він мій єдиний об’єкт досліджень, який має здатність розмовляти, але ніколи нічого мені не каже!

Сміюся.

– Не вам одному.

Кендрік каже:

– Я намагаюся дослідити його випадок. Мені потрібно, щоб він розповідав мені, коли щось не спрацьовує. Інакше ми просто гаємо час.

Киваю. Надворі падає сніг.

– Клер?

– Що?

– Чому ви не дозволяєте мені поглянути на ДНК Альби?

Сотню разів обговорювали це з Генрі.

– Тому що спершу ви просто захочете знайти в її генах усі маркери, і тут нічого страшного немає. Але потім ви з Генрі почали б умовляти мене дозволити спробувати на ній лікарські препарати, а це вже погано. От чому.

– Але вона ще дуже молода. У неї більше шансів, що реакція на препарати буде позитивною.

– Я кажу: ні. Коли Альбі виповниться вісімнадцять, вона сама вирішить. Поки усе, що ви дали Генрі, – це жах. – Не дивлюся на Кендріка. Кажу це моїм рукам, тісно переплетеним і складеним на столі.

– Але ми змогли б розробити для неї генну терапію.

– Люди помирали від генної терапії.

Кендрік мовчить. Рівень шуму в книгарні нестерпний. Та крізь гул чую крик Альби: «Мамо!» Бачу, що вона сидить у Генрі на плечах, тримаючись руками за його голову. Вони обоє у єнотових шапках. Генрі бачить Кендріка й на мить здається, що він стривожений; цікаво, які секрети ці двоє приховують від мене? Відтак Генрі всміхається й підходить до нас, Альба щасливо погойдується над натовпом. Кендрік устає, щоби привітатися, і я жену цю думку геть.

День народження

Середа, 24 травня 1989 року (Генрі сорок один, Клер вісімнадцять)

Генрі: Глухо гепаюсь і скочуюсь колючою стернею, спинившись біля ніг Клер, увесь брудний замащений кров’ю. Вона сидить на камені, незворушна, бездоганна у білій шовковій сукні, коротких білих рукавичках, білих панчохах та туфлях.

– Генрі, привіт, – каже вона, ніби я саме завітав до неї на чашечку чаю.

– Що сталося? – Запитую. – Ти маєш вигляд дівчини, що йде до першого причастя.

Клер сидить виструнчена й промовляє:

– Сьогодні двадцять четверте травня 1989 року.

Швидко міркую.

– З Днем народження! Ти, часом, не заховала тут для мене одяг у