Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

— Ти змінився лише фізично, — сказала Наомі. — Ти й колись так говорив. Що ти маєш на увазі, кажучи: «душа полине у Всесвіт»? Коли я була нетямущим дівчам, закоханим у тебе, ти випробовував на мені свої ідеї.

— Заробляючи на життя написанням за людей їхніх спогадів, я з’ясував, що жоден успішний американець ніколи не припустився серйозної помилки, жоден із них не грішив й анічогісінько не мав приховувати, а також, серед них не було брехунів. Це метод приховувати за відвертістю, щоб забезпечити чесне лукавство. Той, хто наймає автора, так його муштрує, аж поки він повірить у все це сам. Почитай автобіографію будь-якого видатного американця — Ліндона Джонсона[232], наприклад, — і ти побачиш, як віддано відтворюють його Історію автори, яким він промив мізки. Багато американців…

— Ніколи не зважай на багатьох американців, — сказала Наомі.

Який затишний вигляд вона мала у своїй кухні: у капцях, усміхнена, з повнявими руками, схрещеними на грудях. Я завжди повторював, що для мене було б за щастя спати з нею протягом сорока років, що це перемогло б смерть і все таке. Але чи й справді я міг би це витримати? Правду кажучи, з віком я ставав дедалі вибагливіший. Тому тепер для мене справою честі було відповісти на дражливе запитання: чи справді я міг би обіймати цю зів’ялу Наомі й любити її до кінця? У неї й справді був не найкращий вигляд. Її добряче потріпали біологічні бурі (мінеральне тіло зношує душа, що розвивається). Та це був виклик, з яким я міг би впоратися. Так, я міг би це зробити. У мене б вийшло. Кожною своєю молекулою вона й досі була Наомі. Всі клітинки її пухких рук досі були клітинками Наомі. Чар цих дрібних зубів і досі проймав моє серце. Її протяжна вимова справляла на мене такий же вплив. Духи Особистості неабияк над нею попрацювали. Для мене Аніма, як це називав К. Ґ. Юнґ, і досі була тут. Протилежна частина душі, втрачена половинка, описана Аристофаном у «Бенкеті».

— То ти летиш до Європи з тією молоденькою дівкою? — запитала вона.

Я був вражений.

— Хто тобі сказав?

— Я випадково зустріла Джорджа Свібела.

— Я волів би, щоби Джордж не розголошував усім моїх планів.

— Ох, перестань, ми з тобою знайомі все життя.

— Але все це доходить до Деніз.

— Вважаєш, що маєш від цієї жінки якісь таємниці? Для неї навіть сталева стіна не перешкода, а ти не сталева стіна. Принаймні їй зовсім не треба вираховувати, як ти вчиниш, їй досить вирахувати, чого хоче від тебе ця молода дама. Навіщо ти двічі на рік літаєш до Європи з цією дівулею?

— Вона має знайти свого батька. Її мама не впевнена, котрий із двох чоловіків… А минулої весни я мав справи в Лондоні. Тож ми зупинилися й у Парижі також.

— Ти, певно, почуваєшся там як удома. Французи зробили тебе лицарем. Я маю вирізку з газети.

— Я найнижчий за рангом з усіх дрібних chevalier.

— І це лоскоче твоє самолюбство — подорожувати з чудовою, великою й гарною лялькою? А як її прийняли твої великосвітські друзі в Європі?

— Чи ти знаєш, що Вудро Вільсон співав «О, прекрасна лялько» у поїзді, яким їхав у шлюбну подорож із Едіт Боллінґ. Провідник пульманівського вагона бачив, як він танцював і співав уранці, вийшовши з купе.

— Це просто один із відомих тобі фактів.

— А він же був один із наших найшановніших президентів, — додав я. — Ні, за кордоном Рената не викликає фурору серед жінок. Я повів її в Лондоні на званий обід, і господині вона видалася страшенно вульгарною. Не через бежеву сукню з прозорого мережива. І навіть не через її дивовижний макіяж, габарити чи життєву енергію, що вона випромінювала. Вона скидалася на боксера Рея Робінсона серед паралітиків. Проте вона сподобалася міністру фінансів. Він порівняв її з жінкою, яку бачив у музеї Прадо на портреті пензля одного з іспанських майстрів. Але дами не були з нею люб’язні, і потім вона плакала й сказала: «Це все тому, що ми неодружені».

— Я ладна побитися об заклад, що вже наступного дня ти купив їй розкішне вбрання, що вартувало не одну тисячу доларів. Та хоч який ти є, дуже рада тебе бачити. Ти дуже милий. Ці відвідини — дивовижна втіха для бідолашної й некрасивої старої жінки. Та чи не міг би зробити для мене одну річ?

— Звісно, Наомі. Якщо це мені під силу.

— Я була закохана в тебе, але вийшла заміж за пересічного чиказьця, бо ніколи насправді не знала, про що ти говориш. Хай там як, а мені ж було лише вісімнадцять. Я часто запитую себе, тепер, коли мені п’ятдесят три, чи розуміла б я тебе краще. Чи міг ти поговорити зі мною так, як ти говориш зі своїми розумними друзями — а ще краще, як ти говориш із собою? Чи були в тебе якісь важливі думки, наприклад, вчора?

— Я думав про лінощі, про те, який я ледачий.

— Не сміши мене. Ти завжди тяжко працював. Я знаю, що це так, Чарлі.

— Насправді в цьому немає жодної суперечності. Ліниві люди працюють найважче.

— Розкажи мені про це. І пам’ятай, Чарлі, ти не повинен нічого спрощувати. Ти розповіси мені це так, як собі.

— Деякі люди вважають, що лінощі, один зі смертних гріхів, означають звичайне неробство, — почав я. — Загрузання в болоті. Нехтування своїх обов’язків. Проте лінощі, певно, приховують у собі страшенний розпач. Лінощі — це насправді стан зайнятості, навіть гіперактивності. Ця активність відкидає чудовий відпочинок чи спокій, без якого неможливі ні поезія, ні мистецтво, ні мислення — жодна з найвищих людських функцій. Ці ліниві грішники не здатні дійти згоди зі своїм власним буттям, як кажуть деякі філософи. Вони працюють, бо відпочинок їх жахає. Давня філософія розрізняла знання, здобуті певним зусиллям (ratio), і знання, набуті (intellectus) уважною душею, яка може почути сутність речей та осягає чудесне. Але це вимагає від душі надзвичайної сили. Тим паче, що суспільство дедалі наполегливіше заявляє свої права на наше внутрішнє «я» й заражає нас невгамовністю. Воно привчає нас до розсіяності, підкорює собі свідомість тією мірою, як вона розвивається. Справжньої рівноваги споглядання чи уяви можна досягти лише на межі між сном і сновидінням. Що ж, Наомі, коли я вигідно розташувався в Америці, маючи намір протистояти її матеріальним інтересам й сподіваючись на порятунок мистецтвом, я запав у глибоку сплячку, що тривала