Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

роками й десятиліттями. Вочевидь, я не мав того, що було потрібно. А потрібно було більше сили, більше відваги, більше гідності. Америка — це, звісно ж, нездоланне явище. Та це й справді не виправдання. На щастя, я й досі живий, і, може, в мене ще навіть є трохи часу.

— Це справді приклад твоїх розмірковувань? — запитала Наомі.

— Так, — відповів я. Я не наважився згадувати при ній про Власті, Начала та Ангелів.

— О Господи, Чарлі, — мовила Наомі, жаліючи мене. Їй і справді було мене шкода. Нахилившись й обдавши мене своїм лагідним подихом, вона погладила мою руку. — Ти, певно, став іще дивакуватіший. Тепер я бачу, як добре для нас обох, що ми так і не зійшлись. У нас були б самі лише непорозуміння й сварки. Тобі довелось би говорити всі ці піднесені речі самому собі, а зі мною обмежуватися повсякденною балаканиною. До того ж, може, це в мені є щось таке, що змушує тебе висловлюватися незрозуміло. Та менше з тим. Ти зі своєю дамою вже відбув одну подорож до Європи, та ви так і не знайшли її батька. Але коли ти поїдеш звідси, без батька зостануться ще двоє дівчаток.

— Я теж про це думав.

— Джордж каже, що молодша — твоя улюблениця.

— Так, Ліш — викапана Деніз. Я й справді люблю Мері більше. Проте я намагаюся подолати свою упередженість.

— Я б здивувалася, якби ти не любив цих дітей з усім властивим тобі шаленством. А я, як і всі решта, маю свої клопоти з дітьми.

— Але не з Меґґі.

— Ні, з нею ні. Мені не подобалася її робота в Стронсона, але тепер, коли він зазнав краху, вона легко знайде іншу. Мене непокоїть син. Ти ще не прочитав його статей у місцевій газеті про подолання наркотичної залежності? Я надіслала їх тобі, хочу знати твою думку.

— Я їх не читав.

— Я дам тобі ще одну добірку вирізок. Хочу, щоб ти сказав чи є в нього талант. Зробиш це для мене?

— Я б і не думав відмовлятися.

— А тобі варто було б частіше про це думати. Люди надто багато спихають на тебе. Я знаю, мені не слід було б це робити. Ти їдеш і, певно, маєш купу роботи. Але я хочу знати.

— Цей хлопець схожий на свою сестру?

— Ні, він радше схожий на свого батька. Ти міг би щось для нього зробити. Як добра людина, яка вела схибнуте життя, ти міг би до нього достукатися. Бо він уже став на криву стежину.

— Тож йому бракує лише доброти, що нібито властива мені.

— Що ж, ти дивак, але в тебе справжня душа. Хлопчина виріс без батька, — сказала Наомі, і на очі їй навернулися сльози. — Тобі не треба робити бозна-чого. Просто дозволь йому тебе пізнати. Візьми його з собою до Африки.

— Ох, невже Джордж розпатякав про поклади берилію?

Цього ще бракувало до всіх моїх справ і обов’язків, до Деніз і Урбановича, до пошуків Ренатиного батька, до спроб студіювати антропософію, до Такстера та «Ковчега». Полювання на коштовне каміння в Кенії чи Ефіопії. Саме цього! Я сказав:

— Усі ці розмови про берилій — це несерйозно.

— Насправді я й не думала, що це серйозно. Але як чудово було б для Луї вирушити з тобою на сафарі. Не те щоб я захоплювалася «Копальнями царя Соломона» чи чимсь таким. І перш ніж ти підеш, Чарлі, дозволь дати тобі пораду. Не вибивайся із сил, намагаючись щось довести з цими височезними дівками. Пам’ятай, що твоїм великим коханням була я, лише сто п’ятдесят два сантиметри на зріст.

* * *

До О’Гара нас супроводжувала понура Сеньйора. У таксі вона пошепки напучувала Ренату, а на летовищі зоставалася з нами, поки ми реєструвалися й проходили огляд, що мав виявити підозрілих осіб. Врешті ми її позбулися. У літаку Рената переконувала мене не перейматися через те, що ми покидаємо Чикаґо.

— Нарешті ти робиш щось для себе. Я тобі дивуюся. Ти поглинутий собою, але не відаєш основ еґоїзму. Подумай про це так: без «я» немає ні «тебе», ні «нас».

Рената була неперевершений майстер римованих висловлювань. Її двовірш про Чикаґо звучав так: «Без летовища О’Гара, життя — мов чорна хмара». А коли я одного разу запитав її про іншу привабливу жінку, вона відповіла: «Чи Паганіні заплатив би, щоб послухати, як грає Паганіні?». Я часто шкодував, що лондонська господиня, якій Рената видалася такою вульгарною, такою недотепою, не чула її, коли та розходиться. Коли літак рушив з місця й почав набирати швидкість, відриваючись від злітної смуги зі звуком, що нагадував відліплюваний лейкопластир, вона сказала:

— Бувай, Чикаґо. Чарлі, ти хотів зробити для цього міста щось хороше. Але це збіговисько недорозвинутих виродків не заслуговує поруч такого чоловіка. Вони нічогісінько не знають про справжню якість. У газетах повно ошуканців-неуків. А розумні хлопці залишаються в тіні. Я маю надію лише на те, що коли ти напишеш свій есей про нудьгу, це місто дістане ляпаса.

Ми відкинулися на сидіннях, поки наш «Боїнґ-727», зі скреготом втягнувши шасі, набирав висоту. Темна вата хмар і туману відділяла нас від одноповерхових будиночків і фабрик, потоків транспорту і парків. Озеро Мічиґан зблиснуло разочок і стало невидиме. Я сказав:

— Ренато, з твого боку дуже мило, що ти мене захищаєш. Але насправді моє ставлення до США — а Чикаґо типове американське місто — теж не найкраще. Я завжди шукав певного культурного захисту. Коли одружився з Деніз, то думав, що маю союзника.

— Либонь, через її ступінь бакалавра.

— А вона виявилася на чолі п’ятої колони. Але тепер я розумію, чому так сталося. Вона була вродлива тендітна дівчина.

— Вродлива? — перепитала Рената. — Та вона схожа на відьму.

— Так, вродлива, струнка, честолюбна, войовнича, начитана молода жінка. Деніз розповідала, що якось її мама, побачивши дочку у ванній, вигукнула: «Ти золота дівчина!» — і розплакалася.

— Я розумію розчарування таких жінок, — сказала Рената. — Це типова чиказька сцена у родинах, що належать до верхівки середнього класу, з амбітними матерями. Але яких досягнень очікують від цих донечок? Вони ж не можуть усі вийти заміж за Джека Кеннеді, Наполеона чи Кіссинджера[233], або ж писати шедеври чи грати на клавесині в Карнеґі Гол, вбрані в золотисту парчу на тлі пурпурової завіси.

— Тому Деніз зривалася уночі, ридаючи й повторюючи, що вона ніщо.

— А ти мав би зробити з неї щось?

— На це бракувало якогось складника.

— І ти так його