Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

що то був лише пригірок, звідки немає вороття, а справжня гора бовваніє далеко попереду, і верхівка її губиться поміж хмар.

Розділ 14

— Молодий Чорнововк! Яка приємна несподіванка! Вітаю вас, — корчмар ґречно вклонився.

— Дякую, пане Буханевичу.

— О, прошу, просто Володимир! Ви надовго?

Северин поправив сакви на лівому плечі. Ворона, яка сиділа на правому, невдоволено каркнула.

— Кілька днів. Може, більше. Може, менше.

— Непередбачувана характерницька доля, — Володимир зазирнув під шинквас. — Де ті кляті... Я ж їх... А, ось вони. Нумер сім на другому поверсі, будь ласка.

— Дякую, — Северин поклав важкого ключа до кишені.

— Ваша нова супутниця? — корчмар із цікавістю подивився на ворону. — Я таких бачив у лицарів Полісся.

— Це поштовий птах, — зітхнув Северин. — Не відчепиться, доки не напишу відповідь. До завтра я планую її спекатися, тому не турбуйтеся.

— Жодних турбот, пане Чорнововку. Гостей немає, вона тут нікому не заважатиме. Головне, аби нічого не поцупила, бо їхнє плем'я полюбляє блискучі речі...

Ворона незадоволено каркнула, ніби образилася на зауваження про крадіжки.

— Також прийміть мої найщиріші співчуття.

Він знає про Кременя? Чи про Павича? Але то секретні відомості, звідки...

— Перепрошую?

— Нещодавно ви втратили батька, — сказав Володимир скорботно. — До мене дійшла звістка, що Ігор загинув за трагічних обставин.

— А, так, — Северин кивнув. — Дякую.

— За три місяці ви змінилися, — корчмар уважно придивився до нього. — Погляд став інший. Може, поділитеся якоюсь історією для моєї збірки? Готовий закластися, що ви маєте неабияку оповідку. Якщо хочете, нею можна розрахуватися за постій.

— Іншим разом, — відмовив Северин ввічливо. — Цього разу заплачу грошима.

— Розумію, — не наполягав Буханевич. — Свіжі рани болять найдужче. Подати вам обід?

— Було би чудово.

«Під тисячею лез» панувала тиша і темрява. Шаблі виблискували на стінах у порожній залі, табурети завмерли на столах ніжками догори, кімнати стояли зачиненими.

— Не сезон, — пояснив Володимир. — Помічника звільнив, сам з усім пораюся. Весь час змагаюся з собою у тавлію. Ви не граєте у тавлію?

— Захар намагався мене навчити, але гравець з мене ніякий.

Обідом, що виріс майже блискавично, можна було нагодувати двох Ярем. Ворона злетіла з плеча, примостилася край стола, клацнула дзьобом. Северин кинув їй кілька шматків м'яса.

Пилип, Гнат і Ярема рушили на постій до «Чорта і Ведмедя», володіння шляхетної родини Ярових у Буді. Северин сказав, що потребує тиші й самотності, та поїхав до Буханевича.

По обіді характерник вимився, закурив люльку та вмостився на ліжку. З дрімотою повернулися спогади останніх днів.

Після битви під пагорбом світ розмився, немов чорнило під дощем. Северин збирав речі, приводив коней, допомагав носити небіжчиків, опікувався пораненими. Вночі помер брат Промінь. Численні рани виявилися сильнішими за чари крові. Він став другим із загону брата Полина, чиє життя забрала битва. Перший загинув на полі бою.

На ранок перев'язаних Пилипа та Гната поклали на воза, яким правив Ярема, і разом із Катрею та другим контррозвідником, чиє ім'я Северин не запам'ятав, ватага рушила до Яструбиного маєтку. Мандрівка забрала добу, бо поверталися прямою дорогою. Северин сподівався заскочити у палаці брата Павича, але скарбничі повідомили, що Мирон Деригора разом із двома потойбічниками забрали Савку до Буди.

У маєтку ватага пробула пару днів. Поранені набиралися сіл, аби мати змогу їздити верхи без сторонньої допомоги, а палацом кипіли збори: скарбничі зняли заборону на виїзд, тому вся прислуга збирала речі — ніхто не хотів лишатися у маєтку. Мажордом Стефан височів посеред тієї метушні, як капітан корабля, що йде під воду.

Попри біль у стегні Северин довго гуляв лісом, намагаючись відтворити той шлях, яким тікав пам'ятної ночі. Знайшов струмок, прогулявся за течією, поблукав хащами, знайшов ту саму вовчу яму. Кілок, що поранив його, лежав біля пастки — мабуть, його дістали мисливці в пошуках зниклого характерника. Северин підняв штиха, подивився на темний слід власної крові. Стегно прошило болем. Захотілося спересердя вкинути кілка назад у яму, але натомість, спираючись на нього, юнак пошкутильгав до поля битви.

Тут було порожньо — зброю, мертвих собак і коней забрали, решту слідів змив дощ, про бій нагадували зламані кущі та витоптана земля. Але насправді побоїще не зникло, а просто перенеслося до хижі біля до пагорба, подумав Северин. Коли воно зникне звідти, то обов'язково з'явиться деінде.

Мисливський будинок було зачинено на великий висячий замок. Молоді дуби потроху осипалися попелястим листям.

— Ми знайшли їх, брате, — промовив Северин над могилою Вишняка. — Знайшли та вирізали до ноги. Спочивай спокійно.

Він замовк і глянув на дорогу від палацу: до діброви крокував Ярема. Шляхтич сумно посміхнувся Северину.

— О, братику. Теж прийшов провідати?

— Бо коли ще доведеться побувати в цих краях.

— Правду кажеш, — Ярема витер очі, що набрякнули сльозами. — Досі не вірю, що тут лежить Кремінь, хоча вже й паросток проклюнув.

Северин придивився. Справді: з голої землі вже стримів невеличкий, але впевнений паросток дуба.

— Так швидко! Я думав, він тільки навесні зійде.

— Характерницькі дуби навіть узимку ростуть, — сказав Яровий. — Попри всі закони природи. За рік уже буде молодим деревом, а за два розкинеться величезним дубом.

Отже, на могилі батька також виріс паросток, подумав Северин. Уперше від спогаду про Ігоря йому стало сумно.

— Що за дрючок? — шляхтич кивнув на його імпровізований костур.

— Той самий, що ногу пробив, — Чорнововк покрутив кілка в руках і закинув його подалі у хащу. — Був би залізним, то все минулося би синцем.

— А був срібним, міг би без ноги лишитися, — Ярема труснув рудою гривою та поправив очілля. —