Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

Гнат кивнув і важко закинув себе на круп, застогнавши від болю. Северин сів за ним.

— Той стрілець, — мовив Гнат.

— Немає більше стрільця.

— Ми землю їли... Цей пробіг... Я промазав і за ним... Варган?

— Живий. Тримайся!

Більше Гната на розмови не вистачило і він похилився на шию Шарканя. Северин гарячково думав, що робити після повернення: Олефір та Бойко важко поранені, Ярема втратив кобилу, і це лише за лічені хвилини. Чи надовго їх ще вистачить? Та скількох можливих утікачів вони впустили?

Але бій скінчився. Біля Яреми та Пилипа стояли Самійло, Катря та другий контррозвідник, який займався раною Олефіра.

До Северина миттю підлетіла Бойко і разом вони обережно спустили Гната на землю.

— Я... гаразд... лише подряпини, — пробурмотів Гнат, побачивши сестру.

— Замовкни, — сказала вона лагідно. — Просто стули писок!

Вона погладила його лоба, обережно закрутила оселедця навколо вуха, на що Гнат відповів слабкою посмішкою. Контррозвідник закінчив із Пилипом та пересунувся до слобожанина.

Чорнововк глибоко вдихнув, провів долонею по обличчю, після чого збагнув, що Катря перед ним абсолютно гола. Вона завмерла над братом, наче скіфська амазонка після битви, вкрита кров'ю, струнка та могутня, і Северин мимоволі замилувався нею. Між невеличких гострих грудей чорніло татуювання, яке було не розгледіти через клапті хутра, спину між лопаток прогризли шрами. Дівчина обернулася, зловила його погляд, довгу мить обидва дивилися одне одному в очі... вона зробила крок та поцілувала Северина в губи. Він відчув залізний присмак крові.

— Дякую, — мовила Катря та повернулася до Гната.

Северин ще кілька секунд не міг збагнути, що тільки-но трапилося. Обережно торкнувся губ пальцями. Не привиділося.

Ярема горював біля застреленої кобили. Він тримав її голову, ласкаво погладжував і плакав, примовляючи:

— Офелія... Моя бідна Офелія...

Северин рушив було до нього, як від дому почулося:

— Тут сховався останній! Живий! Сюди!

— Щезнику, за мною, — скомандував Книш. —

Решта лишається тут.

Чорнововк кинувся навздогін брату Полину.

Перед хатою було порожньо, у стайнях також, і вони забігли всередину хатки. Мертвий стрілець лежав біля вікна, але погляд Северин прикували двері, яких він не помітив. Вочевидь, їх було сховано за килимом, що висів на стіні, а він навіть уваги не звернув...

Довгий вологий коридор спускався вниз, глибоко під пагорб, і характерники забігли у велику тьмяну залу. На земляних стінах коптіли кілька смолоскипів. Северин встиг роздивитися кам'яний стіл, вкритий темними патьоками, численні порожні полиці та шафи, а за ними — грати із ланцюгами та кайданами.

Біля стінки призначенці оточили останнього викрадача. Втиснувшись спиною в кут, він тремтів, і рука з піштолем трусилася разом із ним. Дуло пересмикувалося з одного характерника на іншого.

— Не підходити! Не підходити! — вищав чоловік, бризкаючи слиною. — Богом клянуся! Не підходьте!

— Заспокойся, — мовив Самійло, наближаючись із піднятими руками. — Ніхто тобі не заподіє шкоди. Поклади піштоля і ми спокійно поговоримо.

І як йому вдається стримуватися, подумав Северин. Від думки, що цей миршавий тип занапастив Савку, хотілося встромити ножа йому в серце.

— Ні! Ні! Ви не розумієте, — чоловік перевів піштоля на Самійла.

— Ти нам поясниш, — м'яко провадив Книш і повільно підняв руки. — Бачиш? Я беззбройний. Ми тебе вислухаємо та зрозуміємо. Обіцяю.

— Ні, — істерично вискнув миршавий, — не зрозумієте! В Ордені ні чорта не розуміють... І ніколи не розуміли! А ми шукали вихід! Прагнули свободи! Скинути, розбити кайдани! Для всіх!

— Так, розу...

— Ні! Не розумієте! Ніколи не розуміли, — його очі перескакували від характерника до характерника. — Якщо я здамся, ви не станете слухати!

За Савку ми тебе на паски поріжемо, подумав Северин. Мало кого він так ненавидів, як цього миршавого в ті секунди. Раптом чоловік подивився на нього, очі в очі, та зловив його думку.

— Для вас я ворог, — глухо сказав він. — А ми робили це... Бруднили руки... Заради вашої і нашої свободи.

Він приставив дуло до скроні, заплющив очі, завищав пронизливо і натиснув гачок. Стіною розбризкалися мізки. Самійло вилаявся, Северин відвернувся.

— Це був останній, — сказав брат Промінь і ноги його підкосилися: він мав кілька важких рваних поранень, як у Гната.

Інші призначенці кинулися на допомогу — всі, крім брата Полина, який дивився на рештки останнього противника із кам'яним обличчям, у світлі смолоскипів здавалося, що шрам на його обличчі оживає та смикається.

— Які будуть накази? — стомлено спитав Северин.

— Клич контррозвідку сюди, нехай перенесуть поранених, — розпорядився Самійло. — А ти збери всіх коней та наші речі. їх також сюди.

— Слухаюся, брате.

На шляху із підземелля хода Северина сповільнилася. Він йшов, спираючись рукою на стінку. Ненависть раптом зникла, наче вигоріла за мить, лишивши по собі важкий попіл.

Надворі було тихо. Кров із понівечених тіл напувала землю, паруючи у повітрі, у пошматованій плоті біліли кістки, з розпатраних тельбухів важко смерділо лайном. Крук, який почав бенкет на одному з тіл, сторожко подивився на Северина, вирішив, що загрози той не становить, та повернувся до видзьобування очей — спішив порозкошувати до того, як налетять інші крилаті брати.

Живіт Чорнововка знову стисло, на язиці розпли-влася гіркота. У запалі битви він перенісся на межу своїх почуттів, де насилля і смерть були такими ж природними, як зламані під час буревію дерева, але блискавки бою стихли — і за його межею не було нічого, крім безмежної, німої, чорної порожнечі. Може, батько занурився у неї так глибоко, що ніколи не міг повернутися, навіть якби справді того бажав. Хтозна...

Северин рушив між скривавлених тіл, вимучив кілька кроків, а потім, знесилений, упав навколішки і тихо застогнав. Розпач накрив його, ніби він видерся на височенну гору, аби побачити,