Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

Руки його ледь тремтіли від напруги, хоча здалеку битва видавалася не більше ніж голосною метушнею у куряві.

Гнат повернувся зі скакунами.

— Треба під'їхати ближче, — зауважив Пилип. — Якщо хтось тікатиме за пагорб, то ми не помітимо.

Ватага обережно наблизилася. Северин стиснув піштоля, готовий стріляти. Якась божевільна його частина хотіла обернутися та кинутися в гущавину, по тілу пробігав шал, від якого цокотіли зуби. Він чув дивний поклик, схожий на голос...

До бою!

Авжеж, Северин залишився у сідлі.

Ніхто не тікав: кипіла вовча гризня, чулося іржання схарапуджених коней, здіймалася курява. Розібрати, що там відбувається і хто перемагає, було неможливо.

Час розтягнувся. Северину здавалося, що минуло не менше півгодини, хоча битва вирувала всього кілька хвилин. Ватага напружено спостерігала, намагаючись угледіти, на чиєму боці перевага, аж тут із дому гахнув постріл. Пилип миттєво підняв лук, прицілився та послав стрілу, що впилася над віконцем, звідки розплився пороховий дим.

— Зараз дістану, — сказав Олефір.

Він поклав наступну стрілу, натягнув тятиву, зробив поправку на вітер, злегка прикусив нижню губу, прицілився — і другий постріл вибив його з сідла. Бахмат стривожено заіржав, лук таврійця випустив стрілу в небо та упав поруч із власником.

Гнат стрибнув першим, Ярема кинувся по ліки. Куля влучила Пилипу під пахву, біля серця, де швидко розквітала кривава пляма, а таврієць лише бурмотів:

— Приберіть... стрільця... негайно... приберіть...

Третя куля чиркнула біля вуха Яреми і замість нього впала кобила.

— Офелія! — скрикнув шляхтич, падаючи навколішки.

Ворог стріляв так швидко, ніби перезаряджав рушницю думкою; кожна мить зволікання загрожувала погибеллю.

— Щезнику! — закричав Гнат. Розпач у його голосі вирвав Чорнововка із дивного заціпеніння, з яким він споглядав рану таврійця.

Северин скочив на землю.

Ніж. Кров. Тінь. Місток.

Северин побіг по розсохлій землі Потойбіччя, не відволікаючись на глухий біль у лівому стегні, мчав якомога швидше крізь тишу, і чув тільки звук власних кроків. Долоня стискала руків'я піштоля. Він знав, що має зробити.

Нарахувавши п'ятдесят кроків, перестрибнув назад; на мить завмер, бо какофонія битви ударила по вухах, на око виміряв решту шляху; повернувся до Потойбіччя та знову помчав уперед; головне — не помилитися з розрахунком.

Другий стрибок повернув його до самого будинку, коли з віконця пролунав черговий постріл. Северин інстинктивно пригнувся, на нього вискочив скривавлений вовк, чиє ліве око повисло на ниточці м'язів, але хижак тільки люто клацнув іклами та кинувся до іншого вовка, а характерник перенісся до Потойбіччя втретє.

Думки лихоманило: виживіть, виживіть, не дайте себе вбити, я швидко...

Він відрахував десять кроків та торкнувся порізаним пальцем тіні, не думаючи, що станеться, якщо він помилився.

У хатині було темно. У поранене стегно немов сунули іржавого цвяха, але Северин того не помічав: перед вікном чоловік готувався до нового пострілу, а поруч нього до стінки притулилися десять рушниць — секрет швидкої стрільби. Чорнововк підняв піштоля.

Стрілець почув цей рух і обернувся, коли куля влетіла йому в скроню. Він змахнув руками, випустив зброю, зачепив у падінні решту зброї, і рушниці попадали, наче доміно.

Це за Марка.

Северин роззирнувся. Переконавшись, що він один, обережно перевірив тіло — мертве навіки — відкинув засув та визирнув за двері. Надворі вирувала битва, виходити туди було необачно, і ніби на підтвердження почувся пронизливий вереск. Хтось болісно помирав.

Йому потрібна тінь. Чорнововк знайшов свічку та запалив її лише з третьої спроби: руки тряслися. Ламана чорна тінь впала на стіну, задрижала разом із вогником, запрошуючи до себе. Северин спробував, чи відгукнеться вона, адже доти тінь завжди лежала на землі. Та відгукнулася: забіліла, пробігла містком, і Чорнововк кинувся знайомою дорогою назад до ватаги.

— Стрільця немає! — радісно сповістив він.

Гната бракувало, а його речі та шаблі валялися на землі.

— Де Еней?

Ярема тримав голову блідого Пилипа на руках та опікувався його раною. Руки в нього були в крові.

— Побіг за вовком. Туди, — шляхтич махнув на схід.

Чорнововк відкинув розрядженого піштоля та застрибнув на Шарканя, який стояв над тілом Офелії і тицявся носом в її голову, намагаючись розворушити подругу.

Северин ніколи не їздив так швидко, навіть під час перегонів до корчми. Якщо зараз впасти, кісток не збереш.

Вовки не відбігли далеко, і Чорнововк одразу пожалкував, що не захопив зарядженого піштоля. Бій майже завершився: темний вовк притискався до землі, а сірий із жовтим черевом намагався вчепитися йому в горло.

— Не займай! — загорлав Северин.

Сірий відволікся, повернувся до вершника та помчав назустріч. Його ікла ковзнули по грудях коня, Шаркань заіржав від болю, ударив копитами, але тільки розсік повітря. Северин скотився на землю та вихопив ножа.

Хижак кинувся на юнака, майже вскочив йому на спину, але здобич раптом зникла, розчинившись у повітрі прямо перед носом. Вовк ударив лапами землю, здивовано потрусив загривком, втягнув носом повітря, обернувся — і срібне лезо ввійшло йому в горло.

Це за всіх інших.

Він висмикнув ножа. Хижак заплющив очі, заточився та помер, так і не збагнувши, що відбулося. Сіре тіло затремтіло й почало останнє перетворення.

Северин витер лезо об землю та кинувся до Гната, що розкинувся у людській подобі. Він мав кілька великих рваних ран, звідки лилася кров.

— Живий?

— Холера, — сплюнув Гнат. — Він мене у хворе плече гризонув... А потім ще по лапі та по животі...

— Не ворушись.

Северин зупинив кровотечу чарами та повернувся до Шарканя. Той гнівно ржав: ікла лишили на ньому кілька подряпин. Чара на коні спрацювала добре.

— Гарний хлопчик, розумник, найкращий у світі... Ти молодець, — заспокоїв Северин жеребчика. — Повезеш нас обох, поволі, тихенько...

Шаркань скосив очі на мертвого з банди викрадачів та посунувся далі від нього. Северин допоміг Гнатові підвестися і обережно, під плече, підвів до жеребця.

— Застрибуй. Як