Фріда МакФадден - Служниця, Фріда МакФадден

рух там, нагорі. Нічого. Утім враження таке, що хтось там таки є.

Починаю підійматися сходами. Ноги в мене підтинаються, от-от

підломляться, але я вперто суну вперед. І нарешті дістаюся до другого

поверху.

— Енді? — Я сковтую клубок у горлі. — Будь ласка, якщо тут хтось

є, відгукніться, агов!..

Не отримавши відповіді, заходжуся зазирати до кожної кімнати по

черзі. У нашій колишній спальні порожньо. У гостьовій порожньо. У

кімнаті Сісі порожньо. У кінотеатрі порожньо.

Залишилося одне-єдине місце.

Двері на сходи, що ведуть на горище, прочинені. Освітлення там

завжди було просто жахливе. Тримаючись за бильце, я скидаю голову

та вдивляюся. Хтось там є. Я цього певна.

Мабуть, він замкнув Міллі. Енді замкнув Міллі на горищі.

Але де тоді він сам? Чому його автівка в гаражі, а його самого немає?

Ледь тримаючись на ногах, я долаю чотирнадцять сходинок, що

ведуть на горище. Там, у глибині коридору, кімната, де за час свого

шлюбу я провела стільки жахливих днів. У ній ввімкнене світло. Воно

сотається зі шпарини під дверима.

— Не бійся, Міллі, — бурмочу я. — Зараз я тобі допоможу.

Ензо мав слушність. Я не повинна була тут її залишати. Я вважала, що вона сильніша за мене, але я помилилася. І тепер, хай там що з нею

сталося, це на моїй совісті. Сподіваюся, вона жива. Зараз я її звідси

витягну.

Намацую ключ від горища у своїй сумочці. Встромляю його в

шпарину — і двері розчахуються.

27 «Ла-Ґуардія» — аеропорт у північній частині міста Нью-Йорк.

РОЗДIЛ П’ЯТДЕСЯТ ДЕВ’ЯТИЙ. НIНА

–Б оже милий… — шепочу я.

Світло в кімнаті справді ввімкнене. На стелі миготять дві лампочки.

Їх давно вже час поміняти, але їх світла вистачає на те, щоб

роздивитися Енді.

Себто те, що від нього залишилося.

Десь хвилину я годна просто стояти й витріщатися. Потім згинаюся

навпіл, і мене вивертає. Добре, що я надто нервувала, а тому сьогодні

вранці не снідала.

— Привіт, Ніно.

Від звуку голосу, що лунає за спиною, у мене мало серцевий напад не

стається. Мене так вразило побачене в кімнаті, що я навіть не почула

кроків коридором. Рвучко розвертаюся. От вона, Міллі. Стискає в

руках перцевий балончик, спрямований просто мені в обличчя.

— Міллі… — видихаю я.

Руки в неї трусяться. Обличчя дуже бліде. Я наче бачу власне

відображення в дзеркалі. Але очі її палають вогнем.

— Опусти балончик, — кажу якомога спокійніше. Вона наче й не

чує. — Я тебе не скривджу, обіцяю. — Дивлюся на тіло на підлозі, потім знову зводжу очі на Міллі. — Скільки він уже тут?

— П’ять днів? — промовляє невиразно вона. — Чи шість? Я вже

втратила лік.

— Він мертвий. — Взагалі це твердження, але звучить воно радше

запитанням. — Скільки він уже мертвий?

Міллі досі стоїть, спрямувавши на мене перцевий балончик, тому я

намагаюся не робити різких рухів. Я знаю, на що здатна ця дівчина.

— Ти думаєш, він справді мертвий? — питає вона.

— Перевірити? Якщо хочеш, я…

Вона вагається, відтак киває.

Я рухаюся дуже повільно, бо щось мені зовсім не хочеться, щоб у

мене поцілили з балончика — я надто добре знаю, що воно таке.

Схиляюся над тілом свого чоловіка. На живого він анітрохи не схожий.

Очі напіврозплющені, щоки запали, губи розтулені. Груди не

рухаються. Але найгірше те, що навколо рота скипілася кров і нею

зашмарована його біла сорочка. Губи розтулені, і я бачу, що кількох

зубів бракує. Неймовірною силою волі стримую нудотний спазм.

Але все одно я, потягнувшись, щоб перевірити пульс на шиї, очікую, що Енді от-от схопить мене за зап’ясток. Але цього не стається. Він

незрушний. І коли я намагаюся намацати пульс, під пальцями тиша.

— Він мертвий, — кажу я.

Якусь мить Міллі витріщається на мене, а відтак рука з перцевим

балончиком знесилено падає. Вона опускається на кушетку й ховає

обличчя в долонях. Враження таке, що вона лишень зараз усвідомила, що сталося. Усвідомила, що вона накоїла.

— Боже милий… Боже, ні!

— Міллі…

— Ти ж знаєш, що це означає. — Вона скидає на мене запалені очі.

Лють зникла без сліду, і все, що лишилося натомість, — страх. — Це

кінець. Я загримлю назад у в’язницю й сидітиму до скону.

Сльози струменять у неї щоками, плечі беззвучно здригаються — так

плаче Сісі, коли не хоче, щоб про це хтось знав. Міллі раптом здається

мені неймовірно юною. Просто дівчинкою.

Саме тоді я здобуваюся на рішення.

Я сідаю обіч неї на кушетку й лагідно обіймаю її за плечі.

— Ні, ти не потрапиш у в’язницю.

— Про що ти, Ніно? — Міллі зводить до мене залите слізьми

обличчя. — Я його вбила! Я тримала його замкненим у цій кімнаті