Фріда МакФадден - Служниця, Фріда МакФадден

голову й скиглить, наче дитина.

Він уже на межі. Він цього не витримає. Він ладен сам видерти собі

зуб, аби лишень вийти з кімнати.

Він гадки не має, що це лишень початок.

РОЗДIЛ П’ЯТДЕСЯТ ВОСЬМИЙ. НIНА

Щось пішло не так.

Я відчуваю це, щойно під’їжджаю до будинку Ендрю. Тут сталося

щось жахливе. Я відчуваю це кожною клітинкою свого єства.

Я зголосилася приїхати сюди лише за однієї умови. Ензо мав

залишитися із Сісі й захищати її хай навіть ціною власного життя.

Нікому іншому в цілому світі я не довірила б власну дитину. У мене

багатенько знайомих жінок у цьому місті, і всі вони як одна підпали

під чари мого чоловіка. Жодних сумнівів не маю, що кожна з них

просто передала б дитину Ендрю, та й по всьому.

А отже, я приїхала сюди сама.

Востаннє я була тут тиждень тому, але здається, що відтоді минула

ціла вічність. Я паркуюся під брамою, неподалік від того місця, де

стоїть автівка Міллі. Підходжу до неї, схиляюся, придивляючись, і

бачу червону позначку, що її Ензо поставив на шину. Ляпка досі на

місці. Чи вона була тут і вчора та позавчора? Гадки не маю.

— Ніно? Це справді ти?

Це Сюзанна. Я виструнчуюся, відсахуючись від автівки Міллі.

Сюзанна стоїть обіч на тротуарі та, здивовано схиливши голову до

плеча, роздивляється мене. Коли ми востаннє зустрічалися, на вигляд

вона була немов ожилий кістяк, але враження таке, що відтоді вона ще

схудла.

— Ніно, з тобою все гаразд? — питає вона.

Квапливо розтягую губи в посмішці.

— Так. Звісно. Чому б це зі мною щось мало бути не гаразд?

— Ми ж бо збиралися пообідати кілька днів тому, а ти так і не

прийшла до ресторану. Тому я вирішила заїхати дізнатися, як ти.

Так, звісно. Ми ж із Сюзанною щотижня обідаємо разом. Якщо є в

цьому світі бодай щось стале, то це саме ті обіди.

— Вибач, геть із голови випало.

Сюзанна підтискає губи. Ніколи не забуду, як вона тоді співчутливо

кивала мені, поки я розповідала, що Енді зі мною витворяє, а тоді

пішла й просто здала йому мене. Вона вирішила повірити йому, а не

мені. Такі зради не забувають.

— До мене долинули жахливі чутки, — каже вона. — Подейкують, що ти поїхала. Що ти буцімто залишила Енді. Чи то що він…

— Що він проміняв мене на служницю? — судячи з виразу на

Сюзанниному обличчі, я поцілила в яблучко. Про нас теревенять усі

без винятку в цьому місті. — Перепрошую, але це брехня. Пліткарки

знову все наплутали. Я просто їздила за Сісі, забирала її з табору. Оце

й усе.

— Еге ж… — На обличчі Сюзанни на мить з’являється відверте

розчарування. Вона ж бо щиро сподівалася отримати якийсь

цікавезний привід для пліток. — То я рада це чути. Я за тебе

хвилювалася.

— Для хвилювання нема жодних підстав. — У мене вже щоки болять

від цієї посмішки. — Слухай, я страшенно втомилася, тому, якщо твоя

ласка…

Сюзанна проводить мене поглядом, коли я рушаю до дверей будинку.

Впевнена, у неї сила-силенна запитань. Наприклад, якщо я справді

забирала Сесілію з табору, то де ж вона? І чому я припаркувалася на

вулиці, а не завела автівку до гаража? Але в мене немає часу на те, щоб

розтлумачувати все цій жахливій жінці.

Мені треба дізнатися, що сталося з Міллі та Енді.

На першому поверсі темрява. Коли я востаннє тут була, Енді наказав

вимітатися з його будинку, тож я чемно натискаю на дзвоник, замість

просто вдиратися досередини. А відтак сумлінно чекаю, поки мене

впустять.

Минає дві хвилини, а мені ніхто не відчиняє.

Нарешті я витягаю із сумки брелок із ключами. Я стільки разів це

робила. Взяти ключі, знайти той, на якому вигравіювано літеру А, встромити його в замкову шпарину. Двері мого колишнього будинку

розчахуються.

Еге ж, усередині темрява. Темрява й тиша. Ані звуку.

— Енді? — гукаю я.

Жодної відповіді.

Підходжу до дверей гаража. Прочиняю їх, бачу «БМВ» Енді. Певна

річ, це не виключає ймовірності того, що Енді й Міллі кудись поїхали.

Вони могли викликати таксі й рушити до «Ла-Ґуардії»[27]… Енді саме

так і чинить зазвичай. От закладаюся, вони просто спонтанно

вирішили гайнути кудись у подорож.

От хіба що в глибині душі я знаю, що в жодну подорож вони не

поїхали.

— Енді? — гукаю я, цього разу голосніше. — Міллі?

Тиша.

Підходжу до сходів, зводжу голову та вдивляюся у сходовий

майданчик другого поверху, намагаючись