Фріда МакФадден - Служниця, Фріда МакФадден

годин. Він витримав п’ять годин. Якщо я збираюся дотриматися своєї

обіцянки, то саме час його випускати.

Ретельно готуюся. Довго стою під гарячим душем. Напруження в

задній частині шиї потроху минає під струменем гарячої води. Я знаю, що мені робити далі. Я готова.

Вбираюся у зручну футболку й джинси. Збираю темно-русяве

волосся у хвіст і кладу в кишеню телефон Ендрю. Відтак беру ту річ,

яку вчора забрала з гаража, і ховаю її в другу кишеню.

Підіймаюся рипкими сходами на горище. Я підіймалася цим шляхом

стільки разів, що знаю тепер — риплять не всі сходинки. Лише деякі.

От, наприклад, друга, і то дуже гучно. А ще остання там, нагорі.

Діставшись до горішнього сходового майданчика, я легенько стукаю

у двері. Опускаю погляд на екран мобільного. Енді не рухається.

Тривога лоскоче потилицю. Ендрю дванадцять годин просидів без

води. Мабуть, він уже зовсім охляв. Я пам’ятаю, як почувалася вчора, коли знемагала від спраги. Що, як він знепритомнів? Що мені тоді

робити?

Аж тоді Ендрю гомзається на матраці. Я дивлюся, як він важко сідає, як тре долонями очі.

— Ендрю, — кажу я. — Я повернулася.

Він зводить очі й дивиться просто в камеру. Здригаюся, уявивши, що

він зробить зі мною, якщо відімкну двері. Щойно я це зроблю, він

схопить мене за зібране у хвіст волосся й затягне туди, до кімнати. Він

мордуватиме мене досхочу, перш ніж випустити. Це якщо він узагалі

надумає мене випускати.

Ендрю спинається на ноги. Заточуючись, підходить до дверей.

Сповзає на підлогу.

— Я все зробив. Випусти мене.

Ага. Зараз.

— Проблема в нас от яка… — кажу я. — У мене немає відеозапису

за цю ніч. Як прикро, еге ж? Боюся, тобі доведеться…

— Я більше цього не робитиму! — Обличчя його буряковіє, і цього

разу перцевий газ тут ні до чого. — Ти мусиш випустити мене просто

зараз, Міллі. Я не жартую.

— Я тебе випущу. — Витримую паузу. — Але трохи згодом.

Ендрю задкує, не зводячи погляду з дверей. Відтак ступає ще крок. І

ще. Аж тоді зривається з місця.

Він щосили вдаряється у двері — ті аж тремтять на вереях. Однак не

піддаються.

Він вдаряється ще раз. От дідько.

— Послухай, — кажу я. — Я справді тебе випущу. Але ти маєш

зробити ще одне.

— Хай тобі грець! Я тобі не вірю.

Він знову всім тілом вдаряється у двері. Вони тремтять, але

тримаються на вереях. Будинок відносно новий і міцний. Замислююся, чи не вдасться йому вибити двері. Можливо, якби він був у гарному

фізичному стані, не потерпав від зневоднення… Але не зараз. Окрім

того, зсередини їх вибити важко, зважаючи на конструкцію.

Ендрю геть захекався. Він прихиляється до дверей, намагаючись

вирівняти дихання. Обличчя його ще дужче розчервонілося.

Сумніваюся, що в нього стане сили вибити двері.

— Чого ти від мене хочеш? — нарешті видушує він.

Витягаю з кишені ту річ, яку принесла з гаража. Я знайшла її в

скриньці з інструментами, що належить Ендрю. Це плоскогубці.

Просуваю їх у шпарину під дверима.

Там, у кімнаті, він піднімає їх з підлоги. Крутить у руках. Супиться.

— Не розумію. Що я маю з ними робити?

— Власне, — починаю я. — Важко визначити, скільки саме ти

протримав ті книжки. А це значно легший варіант. Зробив — і квит.

— Не розумію.

— Все просто. Якщо хочеш вийти з кімнати, маєш видерти собі зуб.

Спостерігаю за обличчям Ендрю на екрані. Губи його кривляться, він

жбурляє плоскогубці на підлогу.

— Жартуєш! Без варіантів. Я цього не робитиму!

— Гадаю, — кажу я, — ще кілька годин без води, і ти зміниш свою

думку.

Він знову відходить на кілька кроків. Збирається на силі. Мчить до

дверей і з розбігу вдаряється в них усім тілом. І знову двері тремтять, але не піддаються. Я спостерігаю. Він скидає п’ястук і щосили вдаряє

у двері. А відтак скавучить від болю. Відверто кажучи, зуби видерти

було б легше. У барі, де я колись працювала була, один хлоп якось

напився та вдарив у стіну кулаком — то він собі якусь кістку в руці

перебив. Не здивуюся, якщо й Ендрю оце зараз також.

— Випусти мене! — горлає він. — Випусти мене негайно із цієї

довбаної кімнати!

— Я тебе випущу. Ти вже в курсі, що маєш задля цього зробити.

Він лівицею притискає до себе постраждалу праву руку. Падає

навколішки, корчиться. Дивлюся, як лівицею він піднімає плоскогубці.

Затамовую дух, коли він пхає їх собі до рота.

Невже він це зробить? Я цього видовища не винесу. Заплющуюся. Ні, я не годна примусити себе дивитися.

Він страдницьки стогне. Такий самий звук видав Дункан, коли я

вгатила йому тим прес-пап’є. Рвучко розплющуюся й дивлюся на

Ендрю на екрані. Він досі стоїть навколішки. Бачу,