Марія Акулова - Ефект метелика, Марія Акулова

Імагін навіть не поворухнувся. Вимушений. І має повне право. А він і опиратися не стане. Якщо від цього полегшає хоча б одному з тих, хто постраждав, так тому й бути.

— Але не буду я цього робити. Тебе вже й так життя побило. Але замість того, щоби тут її вартувати… Їдь туди.

Гліб підняв недовірливий погляд.

— Чого дивишся? Це тобі не герпес вискочив, сам не мине. Вона там страждає, ти тут… Мама… Це одне. До неї навіть не намагайся підійти, а Настя… Сам не вірю, що говорю це, але минуле іноді потрібно залишати в минулому. Заради майбутнього.

Хлопець підійнявся із лавки, обтрусився, знову накинув на голову капюшон.

—  Дякую…

— Домовимося, — окинувши Імагіна ще одним суворим поглядом, він попрямував до під’їзду.

Жінки — вони занадто емоційні й кардинальні. Рубають з плеча, а потім ридають. Що мама, що Настя. Андрію ж здавалося, що нічим хорошим це не закінчиться. Він не міг ставитися до Імагіна зовсім уже неупереджено, але намагався поставити себе на місце батька, якби він був живий. І був упевнений в одному — для нього не було прагнень більш значущих, ніж щастя дітей. Навіть ось таке щастя.

Нехай поїде, нехай поговорять, нехай порозуміються. Вирішать, що бачити один одного не можуть — особисто вони з мамою тільки зітхнуть із полегшенням, вирішать, що навпаки — не можуть не бачити, нехай намагаються. Лише б не ховалися й не мовчали. Від цього тільки гірше — ці помилкові надії й очікування.

Коли Андрій увійшов у квартиру, Наталії не було ні на кухні, ні у вітальні. А в Настиній кімнаті — прочинені двері. Хлопець підійшов до неї, зазирнув усередину.

Мама сиділа на ліжку сестри, притискаючи до обличчя улюбленого доччиного ведмедика. Плечі дрібно тремтіли — вона плакала. Їм усім було важко, Андрій навіть не сказав би, кому гірше — матері чи сестрі. Але другій він допоміг не так давно, тепер мав би допомогти й першій.

Хлопець увійшов, стягнув промоклу під дощем кофту, кинув на підлогу, сам сів поруч із мамою, поклав руку на її плече, а потім дозволив обійняти себе, щоби плакати далі, але вже ділячись своїми сумнівами з цілком живою рідною людиною.

— Вона ж любить його, так?

— На мою думку, так.

— І він її?

— Так.

— І за що це їм? І нам за що?

Андрій знизив плечима. Можливо, ні за що, а для чого? Життя ж чогось вчить. Знати б ще, чого.

***

Настя сиділа на лавці в парку, підтягнувши ноги до підборіддя, обняла їх, вперлася чолом у коліна. У бабусі їй було добре: тут менше людей, менша ймовірність того, що подзвонять у двері, а на порозі — Гліб. Точніше такої ймовірності взагалі немає.

Але й  у цій квартирі іноді ставало душно.

Вона відчувала себе винною перед батьком, мамою, бабусею, братом, самою собою.

Ну як не помітила? Як могла закохатися? Чому в нього? Сльози давно висохли, а тепер було просто безнадійно сумно.

Як жити далі? Повернутися до Києва, а там що? Сказати мамі, що її робота — результат турботи Імагіна? Вона ж після цього і кроку в ту сторону не зробить. Самій відмовитися від дитячої групи, адже в цьому теж він допоміг?

Та й із ним… Що? Ніколи більше не бачитися? Забути, викреслити, стерти з пам’яті? Легко сказати… А якщо сниться щоночі? Сниться, ось тільки не винний у смерті батька Северов, а улюблений Імагін.

Северов… Адже в неї було стільки підказок. Табличка на дверях кабінету, там же було саме це прізвище. Ця безглузда бляха в машині… 'Краще перестрахуватися'. Мотоцикли у квартирі, шрам на плечі, татуювання. Стільки знаків, а вона не помітила жодного. Летіла на полум’я, ось і дістала — не просто обпалили, спалили.

Настя знала, що мала б зробити — викинути з голови. Просто викинути з голови все те хороше, що сталося з нею за останні місяці. Змусити себе згадати, що відчувала, втративши батька. Адже не може щастя з ним зараз переважити горе втрати семирічної давності. Не повинно. Але зробити це — неймовірно складно. Під час подібних спроб, Настя втікала якомога далі. Шкода, від себе не втечеш.

Так і сьогодні не вийшло. Відчувши, що починає замерзати, дівчина встала з лавки, кинула погляд на ставок, а потім попленталася додому. Бабуся буде хвилюватися, а мобільний із собою вона не брала. Взагалі вимкнула його якомога далі від гріха. Не могла говорити ні з ким, тільки з бабусею — рідко й потрохи.

***

— Обідати будемо, зайчику, проходь, — Антоніна Миколаївна кивнула, коли проходячи повз, Настя доторкнулася до її щоки губами, попленталася у ванну. Жінка проводила внучку довгим поглядом, а потім похитала головою. — Ну і скільки це буде тривати? — заговорила ж відразу, як тільки сіли за стіл.

Настя длубалася в котлеті, вибирала із салату огірки, відкладала в одну сторону, потім помідори — в іншу, потім формувала гірку з капусти. Замість відповіді на запитання, знизила плечима.

— Так не можна, Анастасіє. Ти мучиш себе, а заодно і всіх навколо…

Настя відклала приладдя, збиралася встати. Тільки хто ж дасть?