Марія Акулова - Ефект метелика, Марія Акулова

— Сидіти, — генеральські накази бабусі дівчину не здивували. Антоніна вміла розмовляти й не таким тоном. — Кохаєш ти свого Гліба?

— Нікого я не кохаю, — відвернувшись до вікна, Настя подивилася вгору, прикусивши щоку. Дуже не хотілося розплакатися.

— Так чому ж мучишся, дурненька?

Настя озирнулася на бабусю, не вірячи своїм вухам.

— Чого дивишся? Себе мучиш, його мучиш, а заодно й нас усіх мучиш.

— Бабусю…

Настя не знала, чого чекає від неї мати батька. Сподівається, що гордо підкине підборіддя і скаже, що не збирається мати справи з причетною до смерті тата людиною? Мама, напевно, полегшено зітхнула б, якби почула подібне. Чи навпаки? Що тут же побіжить на вокзал?

— Я вже двадцять два роки бабуся, Насте, — Антоніна ж теж відклала приладдя, свердлячи внучку серйозним поглядом. — А до цього ще двадцять із невеликим у мамах була. По саму зав'язку дурниць надивилася різних. Але знаєш, на що дивитися не можу — як ви себе зжираєте зсередини. Що ти, що мама твоя. Вона — ненавистю сліпа, ти — сумнівами ідіотськими.

— Вони не ідіотські… — Настя опустила погляд.

— Ідіотські, які я можу лише знати, Насте. Хочеш, розповім, як насправді було? Або тобі зручніше з маминої версії жити, у неї й вірити? Хочеш?

Настя застигла, не знаючи, що сказати. У неї було дві версії — мамина, а тепер ще й версія Гліба. У яку вірила вона? Вранці в одну, вночі в іншу. А найчастіше в жодну.

— Так.

— Дуже добре, — Антоніна схилилася до столу, збираючись дійсно роз’яснити внучці те, що пам’ятала, знала, розуміла, брала. Не встигла — у двері подзвонили. — За сіллю, напевно, знову. А ти тут сиди. Тільки спробуй втекти — дістанеш прочухана. Ремінь дідуся он досі на місці висить. Почула?

Настя кивнула, а потім розвернулася до вікна, часто моргаючи. Потрібно заспокоїтися. Коли бабуся повернеться — потрібно бути вкрай спокійною й готовою слухати. Слухати, а ще розуміти, заперечувати або погоджуватися.

Дівчина встала з-за столу, підійшла до підвіконня, провела пальцями по тюлі, намагаючись дихати глибоко, рівно, повільно.

— Я на кухні буду, якщо щось, — а коли Антоніна Миколаївна повернулася, молодша Веселова різко обернулася, відчуваючи, як серце підскакує до горла.

— Ні, — вона обігнула стіл із протилежного боку від тих, хто увійшов, збираючись прошмигнути повз двох застиглих фігур, ганебно втікаючи.

— Ану стій, — зробити цього їй не дали — бабуся виставила руку, перегороджуючи шлях, а з іншого боку обійти Настя не наважилася б — з іншого боку стояв Гліб.

— Навіщо? — Настя підвела на нього злий погляд, стискаючи кулаки.

Дівчина не бачила його майже тиждень, а він уже ніби змарнів, постарів, схуд. Напевно, сама вона не краща.

— Нам треба поговорити, Насте.

— Я не збираюся…

— І ви поговорите, — її перебили. Бабуся. Людина, яка мала б горою стояти на сторожі її душевної рівноваги, сама ж штовхала на розмову з чоловіком, на якого навіть дивитися було складно. — А я буду на кухні. Тільки посуд не бийте.

Змірявши суворим поглядом внучку, а потім і Імагіна, вона вийшла, залишаючи їх наодинці.

Ось тепер можна втекти. Навіть потрібно. А Настя не могла поворухнутися, дивлячись на його кросівки.

— Присядь, будь ласка.

Послухалася. Зі скрипом підсунула найближчий стілець, сіла на нього, щоби знову втупитися на краї чоловічих кросівок. Кросівки пройшли в кімнату, теж узяли стілець, підняли, принесли дуже близько, опустили, сіли, протягнули до неї руки, але Настя підскочила, тут же ховаючи свої під собою. Вона й говорити-то не готова, навіщо він намагається доторкнутися?

— Я тобі хочу розповісти все із самого початку…

— Тільки швидко.

Гліб зітхнув, але сперечатися не став. Свою промову він готував протягом п’яти годин дороги. Готував ретельно, але варто було побачити її, як усе забулося.

— Я захопився мотоциклами, коли мені було років п’ятнадцять, на вісімнадцятиріччя батьки подарували мені мій особистий перший байк. — Настя кинула швидкий злий погляд, але змовчала. Кожне його слово тепер буде сприйматися через призму того, що на її вісімнадцятиріччя батько не міг подарувати їй уже нічого, навіть свою любов. — Ми з Олексієм фанатіли, пилинки з нього здмухували, ганяли, звичайно, але ніколи не потрапляли в халепу.

— Ви людину збили… П’яні.

— Я ж казав уже, чому Олексій випив, чому ми помінялися.

— Та яка різниця, чому він випив? Хто був за кермом?

— Не знаю, — Гліб подивився прямо на Настю, вона у відповідь так само.

— Як ти можеш не знати?

— Я не пам’ятаю нічого з моменту, як ми зупинилися, коли я розсік брову. Наступний спогад — лікарняна палата. Я не знаю, хто був за кермом.

— Навіщо ти брешеш? Просто скажи, Глібе. Хто збив мого батька? Ти чи твій дружок? Я ж не піду в поліцію, чогось вимагати. Я просто хочу знати, через кого він загинув?