Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

й буде… Та менше з тим. Тож тепер, як я розумію з усієї цієї віннської історії, Ельбрах відгризе собі руку, аби знайти тебе. Тебе й безцінну суміш, яку він необачно випустив із рук, коли ти перебувала зовсім поруч. Це був шалений ризик!

— Знаю. Та я думала, вбивці маестра Ґрехама вже одного разу обпеклися тим, що не отримали порошку. Тож не стали б нападати на мене, коли я пообіцяла Ельбрахові співпрацю, а щирість наміру карлінет підтвердив. Щойно я повернулася, розповіла частину історії твоїй матері й одразу ж вирушила до Франу.

— Матір знає? — Жаррак застогнав. — Вона наріже кружальцями тих, хто причетний до вбивства Ґрехама. Вони давні друзі.

— Пані Генріена супроводила мене аж до кордону і поїхала по тому до своєї подруги гостювати. Я певна: твоя матір не кидатиметься у вир проблем. Хоча під час поїздки мені видалося, ніби вона має щось на думці.

— Неодмінно має, — хмикнув чаротворець. — Я напишу їй одразу ж, коли зупинимося біля Симеона. Боюся, що викривлені новини про Нансін можуть зіпсувати матері настрій. А синька їх зна, які чутки розходяться. Заодно дізнаюся, чи не навідував нас в Альтесштадті оцей невсипущий герцог Лорингії.

— Ельбрах мене не знайде, хай хоч трісне, — усміхнулася дівчина. — Маестра Кара Альвіанні з Лалаки — ось кого він шукатиме. Або ж, якщо викриє наш зв’язок, — маестру Канре Арлі, котра гостює в Альтесштадті. Жодної з них не існує. Шанси на те, що він приваландається в Івелін і зустріне мене на вулиці в столиці, такі ж, як і на те, що святі нині зійдуть на землю.

— Блискуче, панно Каро! Та в мене є краща ідея, — раптом усміхнувся Жаррак. — Маестру Прест він дійсно не зможе зіставити з тобою.

— Хтозна. Товариство оливети напало ж на тебе. Вони знають, що ти — з франської верхівки. Власне, це й утримало їх від подальших дій — високе ім’я і твій від’їзд. У Франі їхні руки куди більш зв’язані.

— Власне. — Жаррак і далі усміхався. — Погоджуйся.

— А що, ти плануєш підробити мені папери про народження, ще й внести вигадані записи в церковну книгу?

— Ні. Я збираюся внести в церковну книгу справжні записи, — осміхнувся Жаррак. — Найсвіжіші. Я ще мав би тут подарувати тобі обручку своєї матері, але вона залишилася вдома.

Канре заціпеніла: не чекала, звісно. Не вірила в таку несусвітню дурню.

Жаррак примітив емоції на її лиці, тому зітхнув важко, вперся в спинку, обшиту синьою тканиною, і прошепотів:

— Візьми в мене весь можливий захист. Жоден Ельбрах не торкнеться великої маестри, ніхто не погляне на тебе зверху вниз, ніхто не зачепить. Погоджуйся. Перш ніж матінка внесе свою пропозицію. Вона — і всі, хто дізнається, що живих та неодружених Престів тепер менше, аніж мертвих.

— Якщо це потрібно для захисту нашої справи… — непевно почала Канре.

— До тьми бісової справу. Я хочу тебе задля тебе одної. Погоджуйся. Дорогою є церквичка над скелями. Неподалік Симеона. Там дуже красиво. Там… — Жаррак раптом затнувся й опустив голову.

Дівчина простягла руку, та юнак відсмикнувся і втягнув повітря носом, ніби зачув небезпеку. Він дивився в стелю екіпажа кілька секунд, перш ніж заговорив знову.

— Канре, я не впізнаю себе. Зовсім не знаходжу правильних слів. Але послухай: у битві під Нансіном дуже багато речей втратили сенс. Це дивно звучить, це все так похапцем — мовби я біжу, біжу і не встигаю вчепитися за власне життя. Але деякі речі стали кришталево ясними: я хочу мати честь зватися твоїм марі́. Я хочу ділити з тобою щит цього імені. Бо, бачать вищі, щит нам знадобиться.

— Ти ж знаєш: часу мало. Керамічне серце вб’є мене, — нагадала Канре, котрій хоч і лестили всі ці слова, та не позбавляли голови. Не позбавляли відчуття того, що попереду — лише догорання.

— А мене могли вбити при Нансіні, — відказав чаротворець. — І зможуть іще не раз і не двічі. Хіба це причина? Темрява завжди поруч. Вона уможливлює наше вміння цінувати те, що є. Отож мені потрібна формальна відповідь.

— З однією умовою. — Канре стиснула губи.

— Ого! — Жаррак розсміявся з полегшенням. — Ми торгуватимемося щодо посагу? Щодо суми твого утримання? Не чекав, та якщо ти так бажаєш…

— Зніми з себе прокляття, — видихнула дівчина. — Сьогодні ж.

— Канре…

— Ні, слухай. Ти знімеш його. Бо хай я проклята без шансу на рятунок, але ти — скалічений. Твоєму тілові потрібна сила, щоб зцілитися. А це не буде легко. Тому не треба більше. Більше не носи серця. Хочеш дати мені щит — то подбай, щоб він був міцним. Тільки так. Не інакше, великий чаротворцю.

* * *

Церквичка на скелі справді виявилася красивою. Вона стояла в місці, де призахідні промені вливалися крізь конічні вікна і запалювали вогні у вітражах та позолоту на ликах святих. Канре завжди цікаво було, чому святі такі скорботні на всіх образах. Мовби хтось обдурив їх, і вони нависали тепер із храмових стін, упевняючи: сади засвіття — не таке вже й хороше місце.

Сьогодні їй здалося, що святі позирають із осудом, знаючи вже все, що можна знати в цій історії. Важкі повіки з потрісканою фарбою й лаком мовби опускаються на очі вищих, і ті не хочуть бачити нічого.

«То й не дивіться!» — хмикнула сестра Кара.

Адже самій Канре було так радісно, що аж соромно. Все склалося — все, чого й бути не могло. Вона і Жаррак, помаранчеві скісні промені на його лиці. І добродушний усміхнений храмівник, який був таким добродушним, певна річ, через кількість грошей, яких йому відсипав щедрий маестр Прест. Щедрий маестр хотів таємну церемонію вже й негайно, хоч помічник храмівника пробубнів щось про те, що великому личить сплітати гілки в найбільшому гостроверхому соборі столиці, а тоді правити свято на три сотні персон. Та старший церковник дав молодшому добрячого потиличника і примовив, що хто-хто, а великий чаротворець має право бодай на власному