Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

— Стоп-стоп-стоп, хлопче! А звідки ти знаєш, що може цей, котрий „у вас“? Чи він оголошення на щитах розклеює?

— Ну, я чув дещо. Я ж на корті не тільки м’ячі подавав…

— Це я знаю.

— Я не про те. А про сауну. Часом доводилося приносити-відносити…

— А також приводити-відводити. І це знаю.

— Тоді ви знаєте і про що там говорять. Коли добре вип’ють.

— Маєш на увазі — як людину зі світу звести, щоб і сліду не лишилося, і міліція не докопалася? Теж знаю. Мене інше цікавить — чому ти про це мені ще першого разу не розповів?

— Боявся.

— Чого боявся?

— Музиканта.

От тепер все стало на свої місця. Наш майстер тенісних ракеток і заразом чорної магії знайшов нову клієнтку. Залишилося уточнити подробиці.

— Викладай по порядку, хлопче. Як саме на тебе ворожать, звідки ти про це дізнався…

— Ну, дивіться, товаришу капітан: спочатку хтось битого скла під двері насипав. Потім цвях у лутку забили, я штани порвав, ось, бачите, дірка? Дохлий вуж — де він у городській квартирі візьметься?

— Може, діти хуліганили? Зловили десь у лісі, привезли в місто, гралися, замучили і покинули.

— А землю мені теж з лісу привезли?

— Яку землю?

— Не таку, як у нас у дворі. Чорнозем і трошки глини. А у нас у мікрорайоні самі супіски. Я ж сам людина від землі, розбираюсь.

— І звідки ж вона, по-твоєму, там узялася?

— Як звідки? З цвинтаря. Там ще соснові голки, значить — з вінків. Справжня сосна на піску росте. А глина — з ями.

— Ну ти ж і Шерлок Холмс.

— Хто?

— Слідопит. Слухай, кидай свій керамзит і йди у школу міліції. Ми тобі рекомендацію дамо. Шкода, що такий талант даремно пропадає.

— От як поможете, щоб мене не зурочили, тоді піду. Краще вже бути лягавим, аніж мертвим.

— Ну спасибі, потішив. А я думаю — чого це я щоранку з таким хорошим настроєм прокидаюся.

— Смієтесь? А мені страшно.

— А ти не бійся. Тоді не буде страшно.

— Вам би таке, що б ви тоді сказали?

Таємниці слідства стороннім особам розкривати не належить, тому замість відповісти на це запитання, я лише пирхнув. Бо мій настрій, на відміну від хлопцевого, виразно поліпшувався. Ворожбит не витримав і знову вийшов на чорну стежку. Ні, недаремно казали мені справжні блатні з великим стажем відсидки: злочин — він як наркотик. Перший раз цікаво і страшно, вдруге, втретє — то вже звичка, а потім ти без цього вже не можеш обійтись. Тому „зав’язують“, зазвичай, дилетанти, котрі і вляпуються в кримінал випадково, і строк одержують невеликий. А щодо досвідчених… мені розповідали про одну бабцю-злодійку, мало не ровесницю нашого століття. Після кожної відсидки її відвозили в будинок для престарілих. Однак заслужена ветеранша того ж дня давала драла до найближчого базару, демонстративно крала там перше, що на очі втрапляло, дозволяла себе затримати і з почуттям виконаного обов’язку знову гордо марширувала в „зону“. Усього цього я, звичайно, хлопцеві розповідати не став. Хоча і дав пораду:

— Нічого тобі боятися. Раз ти знаєш, що таке ворожба, то мусиш і знати, як з нею боротися. У вас же відьмам у селі не тільки комини затикали.

— Ну!..

— Лома гну! Чудило. Як забув — то змотайся в свої Малі Задрипанці, порозпитуй старших людей і дій відповідно з інструкціями.

— Яке „змотайся“, коли у нас на роботі зараз аврал. Поки бетон везуть — працюємо. Я й до вас прибіг тільки тому, що в другу зміну сьогодні. А так — бригадир сказав, що, либонь, скоро і спати будемо на будові.

— Ну, то частіше хрестись, „отченаша“ читай і крім лопати, лома і гранчака, нічого зайвого до рук не бери.

— Ви серйозно? От уже не думав, що мені в міліції таке порадять…

Я запевнив, що не тільки серйозно, а й перевірено. Щоправда, стосовно — де і ким, уточнювати не став. Натомість докладно розпитав, де саме наш герой-коханець „керамзіт пластає“. Мовляв, а раптом знадобиться, то де його шукати?

З’ясувалося, що це відомий усьому Києву довгобуд біля Повітрофлотського мосту. На моїй пам’яті його будували вже другий десяток років. Бетонна горгопина потихеньку тяглася в небо, але відчувалося, що ще не одне покоління ліміти зароблятиме тут мозолі і койки в гуртожитку. Неоковирний хмарочос, котрий виріс вже до десятого поверху і пхався й далі, іменувався „Кущовий інформаційно-обчислювальний центр цивільної авіації“. Найцікавіше, що коли мені довелося відвідати по роботі справжній центр, на якому обраховували, скільки пасажирів вилетіло і скільки приземлилося, то я довго шукав його на тилах учбово-тренувального загону біля аеропорту Жуляни, аж доки мене не послали в маленький, непоказний одноповерховий будиночок „стилю баракко“. Мені одразу стало зрозуміло, що красива сучасна назва будови — то лише прикриття для покращення життя великій банді чиновників з крильцями. На погонах. Але я відволікся, пробач.

Щодо проблем колишнього подавальника тенісних м’ячів, то я про них Старому доповів негайно. І одразу