Раймонд Коурі - Останній тамплієр

— Як там астролябія?

Тес кивнула, наче в тумані.

— З нею все гаразд, — запевнила вона його, а потім зазирнула у кабіну і дістала прилад. Венс поглянув на нього і схвально кивнув головою, а потім пильно подивився на вершину пагорба, з якого вони щойно скотилися. Рейлі спостерігав, як професор неквапливо споглядав навколишні безлюдні гори. Йому на мить здалося, що в очах Венса з'явилася якась смиренність, але вона враз змінилася виразом зухвалої рішучості.

— Що то було — там, біля озера? — Тес підійшла до Рейлі.

Той нарешті відвів погляд від професора.

— З тобою все гаразд? — запитав він, роздивляючись невелику подряпину в неї на лобі.

— Я почуваюся прекрасно, — здригнулася вона, поглядаючи на шереги дерев, що оточували їх наче величезний паркан. Гори здавалися незвично тихими, особливо після того несамовитого шквалу, з якого вони примудрилися вибратися лише кілька хвилин тому. — Що тут в біса відбувається? Хто, по-твоєму, в нас стріляв?

Рейлі вивчав поглядом дерева — ніяких ознак життя там не було видно.

— Не знаю, — сказав він.

— О, а я — знаю! Я знаю багатьох людей, яким би не хотілося, щоби те, що ми шукаємо, стало надбанням громадськості! — вигукнув Венс. Він різко повернувся, і на обличчі його з'явилася презирлива усмішечка. — Вочевидь, вони починають нервувати — а це означає, що ми на правильному шляху.

— Я почуватимуся спокійніше, якщо нас будуть розділяти ще декілька миль, — сказав Рейлі й махнув рукою, показуючи на пікап. — Поїхали, — він відчинив дверцята, впускаючи Венса і Тес у кабіну.

Тес заледве вмостилася між двома чоловіками, Рейлі увімкнув передачу, і пом'ята «тойота» покотилася вниз. Її пасажири мовчки розмірковували про те, що чекало на них попереду. Коли Де Анґеліс побачив, як пікап вискочив із маленького подвір'я і рвонув по ґрунтовій дорозі, він пожалкував, що поставив лендкруізер поперек колії, щоби заблокувати можливу втечу. Скрегіт та гучний тріск удару пікапа об його джип не передвіщали нічого доброго, а тепер вид розбитих вщент крила і радіатора лендкруізера підтвердив його найгірші припущення.

Де Анґеліс не потребував підтвердження Планкетом непридатності їхнього авто для подальшого використання. Посланець Ватикану ривком відчинив задні дверцята і почав похапливо ритися в обладнанні. Видобувши звідти GPS-монітор, він сердито клацнув вмикачем. Курсор заблимав, але не зрушив з місця. Координати вказували на подвір'я Рюстема. Де Анґеліс сердито поглянув на маленький екран. Він второпав, що давач, напевне, і досі знаходився у покинутому «паджеро». Йому доведеться знайти інший спосіб виявлення їхнього місцезнаходження, що буде справою досить нелегкою у цій лісистій та гористій місцевості.

Монсеньйор роздратовано кинув монітор і повернувся в бік озера. Він кипів од злості через такий поворот подій і усвідомлював, що не має підстав винуватити Планкета за ту скрутну ситуацію, у якій вони опинилися. Де Анґеліс зрозумів, що тут справив вплив зовсім інший чинник — зарозумілість.

Він був надто самовпевненим.

Гріх гордині. Буде в чому сповідатися.

— Їхній джип! Він і досі на подвір'ї. Може він справний? — Планкет, тримаючи в руках велику гвинтівку, вийшов з лендкруізера і вже приготувався йти.

Але Де Анґеліс навіть не поворухнувся. Він закляк, мовчки вдивляючись в гладеньку, мов скло, поверхню озера.

— Спочатку — найголовніше. Дай-но мені радіотелефон.

Рейлі озирнувся і, напружено прислухаючись, пильно поглянув на дорогу. Жодних звуків не було чутно, окрім щебетання пташки, котре за даних обставин різало вухо. Вони встигли проїхати миль вісім-дев'ять, доки невблаганна темрява не змусила їх подумати про ночівлю. Рейлі різко з'їхав з ґрунтової дороги і спрямував авто на якусь ледь помітну стежину, котра вивела їх на невеличку галявину біля річки. Перш ніж зробити ривок до узбережжя, треба було перепочити і до світанку все обміркувати — хоча б у загальних рисах.

Він не мав сумніву: великий лендкруізер безнадійно пошкоджено у хвацькій атаці Венса. Піші нападники — хто б вони не були — відстали б від них на години; якщо ж вони на колесах, то можна, принаймні, почути їхнє наближення. Спостерігаючи, як останні промені сонця ховаються за гори, Рейлі плекав надію, що темрява, яка зійшла на землю, хоч якось прихистить їх. Про вогнище сьогодні не може бути й мови.

Він залишив Венса біля пікапа, зв'язавши йому руки за спиною, а вірьовку прикріпив до машини. Швидкий обшук вантажівки не виявив прихованої зброї, але дав інші, цілком позитивні результати у вигляді таких вкрай необхідних речей як маленька газова плита і трохи консервів. Одягу, щоб перевдягнутися, вони не знайшли, тож їм наразі довелося лишатися у своїх водолазних костюмах.

Рейлі підійшов до Тес, яка сиділа край води. Ставши навколішки, він зробив такий потрібний йому зараз ковток спиртного, а потім усівся поруч із нею на великий камінь. Страх і тривога переплуталися у його голові, водночас спонукуючи до обережності. Він уже досяг того, що намічав зробити; йому тільки й лишилося, що доставити Венса цілим і неушкодженим у Сполучені Штати і передати його в руки правосуддя. Вивезти свого полоненого із цієї країни тишком-нишком шансів було мало: саме тут було скоєно злочини, загинули люди. Подумавши про це, Рейлі роздратовано скривився від перспективи неминучої і обтяжливої процедури висилання, до якого вдасться турецька влада. Його чекала ще одна, важливіша справа: уникнути небезпеки, вибратися з гір і дістатися до узбережжя. Ті, хто в них стріляв, явно були