Башлер Жан - Нарис загальної історії

— та чинників політичних — просторове розміщення громадського в центрі, а приватного — навколо нього. Сприйняття природи як такої, що складається з геометричних фігур, могло бути спонтаннішим і безпосереднішим, ніж думка, яка складається з чисел і рівнянь. Геометричне сприйняття видається природнішим, адже бачення є само по собі сприйняттям і побудовою простору за допомогою форм. У будь-якому разі геометрія уможливила донаукове бачення світу, розвинуте Платоном у його «Тимеї». Воно лише донаукове, оскільки не базується на жодній гіпотетично-дедуктивній теорії, яка може вести до дослідів. Це — потужна й глибока метафора, пов’язана з символьним способом пізнання. Але вже стає мислимим стрибок — через перетворення — від цього символьного способу до способу наукового та до вирішальної інтуїтивної здогадки Галілея, для якого природа є геометричною онтологічно, і це можна довести, а вже не є метафоричною й поетичною.

Але при цьому ще треба було думати про застосування декодованої геометрії — відкритої наново в XVI ст. після перевидання праць Евкліда й Архімеда — до фізичної природи. Свого часу ще александрійський прорив ґрунтувався в Архімеда на цьому поєднанні. Його можна було б зв’язати з певною релігійною особливістю. Обидві можливі концепції Абсолюту — іманентного і трансцендентного — осіли одна на схід, а інша на захід від Інду. Дуалізм панує в азійському ареалі, який передав його європейському за допомогою грецької філософії, а згодом християнства. Іонійці зробили дуалізм світським і не знищили його, навпаки: уся грецька та європейська філософія ґрунтується на суперечливих полярностях у яскраво вираженому й дивовижному контрасті з індійською, а надто з китайською філософією. Можна стверджувати з помірним і скромним переконанням, що дуалізм придатний більше, ніж монізм, для застосування геометрії до фізичної природи, оскільки він уможливлює й полегшує її сприйняття як неживого об’єкта, яким керують внутрішні правила функціонування.

Основоположний постулат китайської філософії менше придатний для цього, оскільки він базується на відповідностях між людським і фізичним світами й шукає способи, які дали б змогу маніпулювати чинниками впливу між цими двома світами. Такий постулат має мало шансів привести до бачення природи, висловленого Лукрецієм, неживий характер якої в нього такий самий абсолютний, як і в сучасній науці. Зрештою, саме це й надає творові «Про природу речей» його таких сучасних акцентів, хоча в ньому й не міститься жодного судження, що вказувало б на науковий спосіб пізнання.

Зіставлення дуалізму та застосування геометрії до природи залишається надто розпливчастим, щоб привести до точного місця прориву. Це місце відоме, воно — принцип інерції, який відкрив Галілей, але так ніколи чітко й не роз’яснив ним. Вийдемо з засновку, що прорив був здійснений саме в цьому місці. Він стосується поступового руху, до якого можна долучити й мінливий рух. Проблема руху — справжня нав’язлива ідея європейської філософії від часів греків. Її настирливість можна пояснити тим, що для філософії буття становлення — це скандал, питання, що потребує відповіді під страхом пізнавального краху. І навпаки, індійська, а надто китайська філософія йдуть за вказівками здорового глузду й, можливо, правильного глузду, поміщаючи становлення першим і на місце витоку: це не скандал і не термінове питання. Проте становлення — це також неминуче нав’язлива думка для теології Творення та для Одкровення, яке подає себе як Історію. Вони не можуть уникнути того, щоб не поставити становлення та рух на друге місце й не ставити собі запитання про причини, які змогли змусити нерухоме і непорушне Єство створити рухливе й таке, що може бути порушене, становлення. Зустріч грецької філософії з християнською теологію, можливо, була випадковою в римських школах риторики й у колах освіченої еліти імперії, але, попри все це, вони поділяли одну й ту саму настирливу думку пізнання. Проблема руху пристрасно й ретельно дискутується пізньою схоластикою XIV-XV ст., зокрема в Соборнні. Чому сталося таке посилення інтересу? Не буде безглуздим пов’язати його з прийняттям і поширенням канону, який цілковито перевертає воєнне мистецтво. Засвідчено, що роздуми торкалися руху гарматних ядер, так само як Аристотель думав свого часу про рух стріли, випущеної з лука, а згодом створив свою винахідливу теорію.

Астрономія сприяла проривові радше непрямо, ніж якимсь прямим впливом. Геліоцентричну гіпотезу запропонував і обстоював Аристархом ще в ІІІ ст. до н.е. Її відкину-ли, а її натхненника засудили за святотатство. Це — шокувальна ідея, яка може бути прийнята тільки в середовищі, де вона такою не буде, або яке буде готове сприймати шокувальні ідеї. Оскільки геліоцентризм був тимчасово остаточно відкинутий, то грецька астрономія трималася геоцентризму, а він — разом із геометрією для опису спостережень — привів до Птолемея та до теорії епіциклів. У 1543 р. Копернік знову вводить геліоцентризм майже підпільно, адже ідея досі шокує, але вона пробиває достатні проломи у «ворожому стані», щоб мати змогу просуватися далі. Які ж то були проломи? Певну роль мало відіграти Відродження, Реформа, зі свого боку, і релігійні війни, але найвірогідніше прийняття геліоцентризму окремими особами є симптомом невірування. Так само, як геоцентризм у поєднанні з геометрією привів до Птолемея, геліоцентризм, який спирається на геометрію, породжує Кеплера. А закони Кеплера діють, оскільки ці прості геометричні закони й справді добре описують траєкторії планет.

Кеплер і Галілей здійснюють реальний пізнавальний прорив, перетворення в прямому сенсі слова: якась дрібниця змінює все. Усе міняється, адже прорив за своєю природою розширюється. Він виводить на механіку, а вона — на гармонійне бачення: природа — це машина, що діє за жорсткими законами, які дає змогу виявити математика. Неважко зрозуміти вибуховий характер перетворення: усе сталося впродовж життя лишень одного покоління: у 1600-1630 рр. Можна бачити також і її переважно «історичний» характер. Вона випадкова: об’єктом перетворення міг би бути радше будь-який інший об’єкт, ніж проблема руху, і водночас збагненна: будь-яка дороговказна нитка давала змогу розмотати клубок, зважаючи на те, що він був прив’язаний до правильної ідеї, а саме: що природа насправді написана мовою математики. Можна спертися на випадковість об’єкта та замислитися над можливістю того, що прорив стався б не в фізичному світі, а в живому або в людському світі. Можливі дві гіпотези, які підтримують високу ймовірність хронологічного пріоритету фізичного світу. За однією з них, прорив здійснити важче й він не очевидний у двох інших світах, мови яких менш доступні напряму. Ця гіпотеза видається слушною для живого світу, але не може стосуватися людського світу,