Павло Штепа - Московство

звиклі до темного хаосу очі не витримують світла. Культура — це творчість, а ми, москвини, діти хаосу, здатні лише руйнувати. Культура — це краса, а нас вона ображає, як кожна неоднаковість. Краса — це світло життя, а нам, москвинам, вона видається грішною, і ми навіть боїмося її. Боїмося і тому ненавидимо. Навіщо нам краса? Що може вона сказати нашому розумові і серцю? Адже ми звикли споглядати не життя, що є красивим, а смерть, що є бридкою. Зрештою, культура — це правда, а ми, москвини, не хочемо її, бо боїмось її височини. Наша думка не підноситься вище низьких, невиразних, безладних пів-правд. Культура — це хист і дар Божий, а ми, москвини, не любимо Бога і не стерпимо хисту. Ми не стерпимо нічого, що підноситься понад пласку, тупу і мертву міру, пересічність. Та й узагалі ми, москвини, не можемо нічого любити. Ми можемо лише ненавидіти. Як же можемо ми розуміти культуру, що є сама Любов? Ми не розуміємо ладу, ладу ні в царині ідей, ані в царині суспільній. Ми ненавидимо всяку форму, бо ж хаос безформний, а ми, москвини, є діти хаосу. Всіляка форма — це життя і краса, а ми не любимо ані краси, ані життя. Ми, москвини, не знаємо міри ніде, вся міра нам видається примусом, всілякий уклад — силуванням, всіляка влада сваволею. І справді, ми не розуміємо ні сутності влади, ні змісту волі, свободи, і тому «душа душі» нашої є щось дикунське, звіряче. А по суті ми ставимося з презирством до самої праці, до героїзму, до слави. Чи ж не казав Ф. Достоєвський, що найспокусливішим нам є право на безчестя?»[599]. Чи ж не вірити цьому московському патріотові, що з таким душевним болем журиться своїм народом?

Мужик І. Болотніков, козак Є. Пугачов, голодранець С. Разін, інтелігенти, ліберали, соціалісти В. Бєлінський, М. Чернишевський, П. Зайчевський, монархісти В. Соловйов, К. Леонтьєв, поміщики М. Бакунін, О. Герцен, дворяни С. Нєчаєв, В. Ленін, генерали О. Аракчеєв, Г. Потьомкін, аристократи князь П. Кропоткін, граф Л. Толстой, царь Олексій, Іван IV, імператори Петро І, Микола І, патріархи Іоким, Олексій — всі стани, від імператора до голодранця, у всіх століттях завжди здійснювали той самий «більшовизм», що міняючи свої назви, лишався незмінною національною вірою московської нації. Держава, церква, уряд, інтелігенція, багачі, голота — єдність у національних ідеалах вражає. Безоглядне панування вищого стану над мільйонами рабів: бояр за царів, дворян за імператорів, голодранців за диктаторів. Спалення єретичних книжок за патріарха Фотія — XVI ст., царя Олексія — XVII ст., за деспотичного імператора Петра І — XVIII ст., ліберального імператора Олександра ІІ — XIX ст., за соціалістичних диктаторів ХХ ст. Нищення чужих скарбів культури за Андрія Боголюбського (київських церков 1169 р.), за Катерини ІІ (стародавніх храмів у Криму 1783 р.), за Миколи ІІ (українських бароккових церков 1900 р.), за В. Леніна (київських та інших церков, музеїв), за М. Хрущова (українських книгозбірень, архівів, української мови) — така історична тяглість московської «побожності» і «культури». Безбожницькі, блюзнірські оргії опричників за Івана IV у XVII ст., «всесвятейшого, всепьянейшего Собора» за Петра І у XVIII ст., «радения» аристократії за Олександра І та безбожництво інтелігенції за Олександра ІІІ у ХІХ ст., блюзнірські оргії студентів-богословів за Миколи ІІ і комсомольців за В. Леніна у ХХ ст. — тяглість традицій подиву гідна. Соціалістичні відозви до народу І. Болотнікова 1611 р., Петра І — 1709 р., Є. Пугачова — 1773 р., П. Зайчевського — 1869 р., а далі вже десятки інших. Каторжні работи на каналах за Івана IV, за Петра І, за Микити І — всі руками поневолених народів.

Боярські кріпацькі фабрики XVII ст., кріпацькі — Петра І у XVIII ст., і кріпацькі — В. Леніна у ХХ ст. Масове, криваве закріпачення вільних селян до общин у XVII ст., до дворянських маєтків у XVIII ст., до колгоспів у ХХ ст. Три чверті державного кошторису на озброєння: за Івана IV, за Петра І, за Катерини ІІ, за Миколи І, за Йосифа І, за Микити І. Державні системи доносів на висоті патріотичного обов’язку: «сказатели» у XV ст., «фискалы» у XVIII ст., «исправники» у ХІХ ст., «сексоти» у ХХ ст. Державна і громадська пошана до катівського фаху, як рятівника трону у XVIII ст., «государственности» у ХІХ ст., «социалистического отечества» у ХХ ст. Постійна, щораз більша розбудова в’язниць, каторги: за царів, за імператорів, за диктаторів. Преторіанські збройні частини для охорони влади: стрільці та опричники за царів, дворянська гвардія та «охранка» за імператорів, компартія та НКВД за диктаторів. Панівна каста: боярство XV–XVII ст., дворянство XVIII— XIX ст., босяцтво ХХ ст. Священики — таємні донощики поліції: церковний обов’язок виказувати підозрілих за царів, уневажнення таємниці сповіді за імператорів, чекісти в рясах за диктаторів. Глава церкви — вірний слуга уряду: патріарх Іоким — XVII ст., обер-прокурор Синоду К. Побєдоносцев — ХІХ ст., патріарх Алексєй Семанський ХХ ст. Зарозуміла варварська пиха, ненависть до немосквинів, ненависть до всього європейського: старовірів — XVII ст., слов’янофілів — ХІХ ст., більшовиків — ХХ ст. Звеличення хама, душегуба в XVI–XVIII ст., «униженных и оскорбленных» у ХIX ст., «социально близких» у ХХ ст.

Повсякчасна небезпека від уярмлених немосквинів для імперії. А понад усе за всіх століть, у всіх станах — стихійна ненависть до всього високого, красивого, індивідуального. Закорінені глибоко в душі і з молоком матері передавані з покоління в покоління кличі: «Покоряйтеся языци, ибо с нами Бог» — московської церкви; «Народ-богоносец, мессия мира» — московської інтелігенції; «Всемирная революция» — московського народу.

І. Болотніков, С. Разін, С. Нєчаєв, В. Ленін. Селянин, голодранець, дворянин. XVII ст., XVIII ст., ХХ ст. Викиньте імена, дати, назви з історії будь-якого століття Московщини, і читач не вгадає: про яке саме століття читає. Десятками тисяч самих подібних фактів без пояснень можна заповнити велику книгозбірню. А поки її не матимемо, доти Московщина зможе поширювати москволюбство, цю найсильнішу свою зброю.

XIX. ІНОЗЕМЦІ ПРО МОСКОВСТВО

Москвини ще не є людьми.

Ю. Міхелет

Хто хоче укоротити своє життя, хай їде до Московщини.

Д. Флетчер

Все життя Московщини просякнуте брехнею.

А. де Кюстін

Цілковито не пускати до себе іноземців Московщина не могла, бо потребувала їхньої допомоги. Чимало чужинців приїздило і жило в Московщині. Повернувшись додому, вони описали свої враження і видали їх книжками. Ці книжки Московщина