П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

не бідніше джерело потворності та огидності. Отож на одному з облич Взірця сяє задоволена усмішка, адже він спромігся поширити таку національну мову, яка, збільшуючи потребуa[241], пропорційно з тим збіднюється, зводячи свою виразність нанівець. Людина, яка нею розмовляє, уникає почуттів (а надто не виражає наївності, здивування, поваги, зацікавленості), суворо дотримуючись безбарвності, властивої людині, яка цілковито пізнала себе, інших та людські взаємовідносини (2)[242]. Праворуч уздовж тротуару, де сутінкове чи нічне світло тьмяніє, дехто, звісно, якщо ще не забув, розмовляє діалектом. Але й ця говірка — безкровна й ці слова лише несуть інформацію, уподобившись цій мові. І більше, ніж лише у вимові. Вона стала зовсім невиразною, з її тонесенького гілля, ніби посохле листя, попадали додолу жаргонні слова. І якби хтось із старих співвітчизників, які мешкали тут ще кілька років тому й у яких вони ххх вкрали їхнє місце, завдяки вивертам долі знову з’явився серед нас, розмовляючи своєю мовою, то, мабуть, його б зрозуміли лише зі словником, у якому є глосарій жаргонних слів. Та більшість із тих, хто наразі стоїть на цьому тьмяному тротуарі, навіть не вміють розмовляти sic et simpliciter[243]. Вони насилу бурмочуть, штовхаються, вимовляючи якийсь гортанний звук; якщо їм треба показати своє здивування, вони починають надмірно горланити і з показовою вправністю наслідувати вівцю, курку чи псаb[244]; якщо треба показати свою радість, вони починають розсипати різкі й образливі кпини, які згодом переходять у рохкання чи хрипіння, як при нападі чорної хвороби, від яких стає не жалко, а страшно.

Нотатка 72g

МЕРДА

(Закінчення Видіння)

Наразі Божества, люб’язно й докладно, як добродій Верґілій, саме пояснюють Карло, у чому полягає сенс у черговому Рові (у ньому чується галас, до речі, саме час назвати його «пекельним»), заразом наперед розповідаючи, яким буде це Пекло, коли вони проминуть П’ятий Рів, на тому боці смердючої ями, що розділяє Торпіньятарську дорогу надвоє, коли раптом Мерда спиняється.

Він стоїть на розі, за яким саме й має починатися V Пекельний Рів, хоч таблички з позначкою про це ще видно не було; здалеку виднілися ряди мотоциклів, автівок, мопедів, двигун у всіх було ввімкнено, і всі мали ххх глушник, а на них — кляті мотоциклісти у шоломах. Та, певна річ, на все це не Мерда дивився. Очі в нього мутні, сказати б вирячені так, що майже видно білки; обличчя бліде як у мерця і вкрите потом, він, певно, замерз. Рука, якою він обіймає, втримуючи на собі, як мішок, свою жінку, мабуть, уже знову стала нестерпно боліти. Він намагається спокійно й байдуже усміхатися, але ж потім раптом здається. Шатаючись, з гримасою нелюдського болю на обличчі він забирає руку від своєї лади й, позбавлений сил, зомліваючи, Мерда «впав, неначе той, хто нагло вмер»[245](1)[246].

Нотатка 73

ГРАНДІОЗНЕ ЗАВЕРШЕННЯ ВИДІННЯ

Щойно Мерда упав на землю, Карло підвівся. Земля ніби розійшлася у нього під ногами. Торпіньятарська дорога запаморочливо витяглася у безкінечність; попереду, у самому кінці з’явилася Казилінська дорога, а за нею — безкінечні скупчення багатоповерхівок і купки простих хатинок, що чергувалися з неозорими луками чи долинами, помежованими глибокими рівчаками; не маючи чітких обрисів, усе біліло у брудній імлі під непорушним сонцем.

Кермуючи возом, Божества посміювалися, і не припинили вони цього робити аж до самого кінця Видіння.

Коли Карло засмоктав вихор, що здіймався догори, чоловікові перехопило подих, і він злякався. Саме в ті миттєвості у його голові промайнули, закарбувавшись там навічно, певні думки про те, що він щойно бачив на вулицях у Видінні. Найперше, що заснувало в його голові, — це що серед усієї юрби юнаків та парубків, які товпилися на Колах та у Пекельних Ровах на Торпіньятарській дорозі, НЕ БУЛО НАВІТЬ ОДНОГО-ЄДИНОГО, який би подивився на інших не те що з любов’ю чи приязністю, а навіть просто зацікавлено. Другим, що він усвідомив, було те, що якщо ці парубки та юнаки стали такими, то, значить, вони мали таку змогу, а отже, через те, що вони скотилися, деградувало також і їхнє минуле, тож геть усе було оманою. Третя річ, яку відчув Карло, — це те, що за свою деградацію ці парубки та хлоп’ята заплатили кров’ю: у бійні, яка перетворила їхню бундючну ілюзію добробуту на страшенне посміховисько.

Божества так само неугавно гигикали, коли Карло, якусь мить пробувши нерухомим, дістався якнайвищої точки й полетів над землею — безсумнівно, він летів до Центру Міста. Майже задихаючись від запаморочливого польоту, Карло почав роздивлятися, як унизу; що ближчим ставав Центр Міста, то краще з безформного нагромадження хмарочосів та старовинних будівель починали вимальовуватись чіткі обриси. Карлові очі пекли від сліз, і він бачив, що всі куполи, оббиті по-новому, абсолютно ясно почали скидатися на жіночі груди з анатомічно досконалими сосками, наче «trompe l'œl» так само всі, й великі й малі, майдани змінилися настільки, що набули ледь зауважних обрисів величезних піхв. Зрештою, навіть усі дзвони, яких у Римі небагацько, та й невеличкі вони, таким же штабом перетворились на безліч прутнів усіх розмірів, які лишень можуть бути. Діставшись свого зеніту, у Центрі, Карло зупинивсь — тепер геть усе місто можна було охопити поглядом: воно, безперечно, було подібне до величезної свастики.

↑

Карлові думки (пропущені у Видіннях) слід написати раніше, під час проїзду платформи до межі Пекла. У цьому місці стоїть пам’ятник, який описано у нотатках 74 та 74а й на якому є напис «для сміху».

Саме поруч із пам’ятником стоїть щось на кшталт надгробка чи прикордонного стовпчика (позначаючи межі Пекла). Мерда зомліває й падає.

Нотатка 74

ОСТАННІЙ СПАЛАХ ВИДІННЯ

Попри те, що наприкінці все завершилось мало не салютом, у Видіння має бути зовсім інша кінцівка. Вочевидь, у ньому залишилося ще щось про запас, що має ще виявитись, хоч, як ми згодом побачимо, у досить неоднозначний спосіб.

Через те, що я, як і зазвичай, поводжуся чесно, я мушу застерегти читача, нехтуючи правилами неоднозначності, яких маю суворо додержуватись, що те, що лишилось наостанок, має ще й метафізичний сенс: його значення важливе й для «Mysterion», достоту тоді, як про нього йдеться, але він також важливий для загального задуму автора (зрештою, не менш неоднозначного, ніж у романі).

Коли Карло сором’язливо попрощався з людьми, що теревенили під арками Колізею (хоч вони навіть не помітити його й ніякового прощання, на яке він наважився, перш ніж покинути їх), була